Аникст – Вільям Шекспір


А. А. Аникст ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР (Шекспір В. Трагедії. Сонети. - М. , 1968. - С.

5-24) Шекспір - одне з тих чудес світла, яким не перестаєш дивуватися: історія рухається гігантськими кроками, міняється вигляд планети, а людям усе ще потрібно те, що створив цей поет, відділений від нас декількома сторіччями. Ніж більше зрілим стає людство в духовному відношенні, тим більше відкриває воно глибин у творчості Шекспіра.

Десятки, сотні життєвих положень, у яких виявляються люди, були точно вловлені й відбиті Шекспіром у його драмах. Ними можна міряти життя окремої людини й можна відзначати стадії розвитку цілого народу.

Все драматичне, що трапляється з різними людьми й із суспільством у цілому, було зображено Шекспіром з тим ступенем типізації й художнього узагальнення, яка дозволяє в різні часи й у здавалося б умовах, що змінилися, дізнаватися себе й своє життя. Так, найбільше, найдужче враження, що залишається Шекспіром, - життєвість його мистецтва. Воно не визначається точністю деталей, збігом частковостей з тим, що безпосередньо знайомо кожному. Побут, вдачі, обставини, зображені в його драмах, часом далекі від наших, і проте в тім, що він зобразив, відчувається та вища правда, яка доступна тільки самому великому мистецтву.

Вона не залежить від схожості з життям кожного з нас. Можна не бути в тих ситуаціях, у яких виявилися Ромео й Джульетта, Віола або Розалинда, Брут і Гамлет, король Лір або Макбет, але через їхні долі й переживання наш власний досвід стає богаче. Шекспір розширює наш духовний обрій. Ми пізнаємо життя більш драматично напружену, чим наше повсякденне буття, виходимо за рамки свого мирка й попадаємо у великий мир. Завдяки цим і подібним до утворів ми починаємо розуміти, що таке теперішнє життя.

Історик, філософ, мораліст і психолог знаходять у Шекспіра підтвердження істин, що відкриваються ними. А він, художник, не мудруючи й не повчаючи, втілював ці істини як історію окремих людських доль. І робив він це так, що читач і глядач його драм прилучається до розуміння того, як рухається історія, переймається бажанням помізкувати над сутністю найважливіших життєвих явищ, краще осягає себе й навколишніх. Здається, що художник, що стільки побачив, стільки знав і розумів, повинен був сам бути людиною незвичайним. А тим часом, що відомо про особистість Шекспіра, малює його людиною ординарним. Уродженець провінційного містечка Стратфорд-на-ейвоне, син ремісника й торговця, що одержав лише початкове утворення, він у двадцять років покинув рідне місто й через п'ять років виявився актором лондонської театральної трупи.

Спробувавши свої сили в драмі, він намагався завоювати визнання як поет, видавши поеми «Венера й Адоніс» і «Лукреция». Поеми були замічені й навіть мали успіх в утворених читачів. Але засобів до існування поезія не давала, якщо не вважати подачок меценатів.

Шекспір повернувся до драматургії й писав для своєї трупи по однієї-двох п'єси в рік. Втім, і писання для театру не приносили авторові великої винагороди. Засоби до існування Шекспір одержував як актор і пайовик трупи, визнаної кращої серед лондонських акторських товариств. Ця трупа побудувала для себе великий театральний будинок «Глобус», вона вдостоїлася в 1603 році найменування королівської трупи. Актори грали звичайно для найрізноманітнішої міської публіки, а у свята їх запрошували грати при дворі. Так жив Шекспір рік за роком, складаючи п'єси, беручи участь у виконанні їх (а також п'єс інших авторів), збираючи гроші й вкладаючи їх у нерухомість у рідному місті.

Йому було деяким за сорок років, коли він залишив акторську професію й повернувся в Стратфорд, де придбав для себе найбільший кам'яний будинок у містечку. Тут він прожив останні роки в колі сім'ї (дружина й дві дочки, син Гамлет умерло одинадцяти років). У п'ятдесят два роки Шекспір помер і був похований у місцевому храмі як один із самих поважних городян Стратфорда. Є безсумнівна невідповідність між барвистої й повної драматизму життям героїв Шекспіра й буденним, монотонним існуванням їхнього творця. Скептики стали сумніватися: як міг цей обиватель, жалюгідний актор без університетського утворення написати драми, що містять настільки багато незвичайних подій, таких грандіозних героїв і такі бурхливі пристрасті?

Є люди, які із працею вірять у це. Особливо бентежить, як могла недоучка вкласти у свої добутки настільки глибокі думки, що й понині мудрейшие з мудрих захоплюються ними. Звичайно, якщо ототожнювати розум і талант із дипломами й ученими званнями, те це здасться неймовірним. Скромного стратфордского актора навіть хотіли позбавити права вважатися автором створених їм п'єс.

Твір їх готові були приписати або філософові Френсису Бекону, або одному з утворених аристократів того часу - графам Оксфорду, Дарби або Ретленду. Помилковий романтичний ореол, що завдяки цим вигадкам здобуває таємничий автор прославлених п'єс, не наближає, а віддаляє від справжнього їхнього творця. Для нас п'єси Шекспіра, насамперед, велике явище книжкової літератури.

Багато хто уявляють собі, що Шекспір писав їх для печатки. Але в тім-те й полягає особливість його п'єс, що вони писалися не для читання.

Трагедії й комедії Шекспіра були сценарієм і лібрето для театральних постановок. Саме так створював свої п'єси Шекспір. Тому він навіть не прагнув до того, щоб побачити їх надрукованими. Шекспір писав свої п'єси для певної трупи. Кожна роль призначалася акторові, дані якого враховувалися при створенні образа. Кількість головних персонажів залежалася від складу трупи. Жінок-Акторок в Англії тоді не було, і жіночі ролі виконували навчені цьому хлопці-актори.

У різний час у трупі Шекспіра таких хлопчиків було те більше, те менше, скільки саме, неважко підрахувати, взявши п'єси, написані Шекспіром у різні роки. Звичайно в нього дві-три-чотири жіночих ролі. Усього в трупі було не більше шістнадцяти чоловік, тому, створюючи п'єси з більшою кількістю діючих осіб, Шекспір робив так, щоб той самий актор міг зіграти дві ролі, одну на початку, а іншу в другій половині п'єси.

Ураховував він також, що актори, що грають більші ролі, утомлюються під час спектаклю. Тому він будував дію так, щоб Гамлет, Фальстаф, Отелло, Лір, Макбет не з'являлися підряд у кожній сцені. Він улаштовував перепочинки для виконавців головних ролей. Шекспір ураховував також емоційний стан глядачів. Після сцен великої драматичної напруги він уводив веселі, смішні епізоди, випускав на підмостки блазнів.

Подібні особливості п'єс Шекспіра могли виникнути тільки тому, що автор до дріб'язків розумів театральну роботу й пристосовував свою творчу фантазію до конкретних умов сцени. Нічого подібного не могло спасти на думку філософам і аристократам, якби вони складали п'єси в тиші кабінету. П'єси Шекспіра народилися на сцені народного театру його часу. Вони настільки срослись із природою цього театру, що тепер, коли техніка сцени Відродження мало відома, по п'єсах Шекспіра можна значною мірою відновити особливості тодішньої сцени й акторського мистецтва. Одержати смак до такого роду п'єсам, навчитися писати їх в університетах того часу було просто неможливо. Тодішня університетська наука із презирством ставилася до народного театру й беззастережно засуджувала п'єси, шедшие на його сцені. У ту епоху в університетах вивчали як зразки п'єси давньогрецьких і римських авторів, особливо останніх.

Автори з університетським утворенням, що писали для утвореної публіки, складаючи трагедії, як правило, наслідували Сенеке, а в комедіях - Плавту або Теренцию. Коли ж кілька молодих магістрів з Оксфорда й Кембриджу - Марло, Грін, Пиль, Кид, оселившись у Лондоні, сталі заробляти писанням п'єс для народних театрів, їм довелося забути правила драми, вивчені в університетах, і писати в тім дусі, до якого звикли глядачі з народу. Ці «університетські розуми» обновили драму не стільки в силу своєї освіченості, скільки завдяки поетичному таланту.

Вони збагатили мову драми, піднявши його на висоту справжньої поезії. Вони підготували ґрунт для Шекспіра.

Він скористався багатьма прийомами, уведеними ними в драму. Але головне він ніс у собі - поетичний дарунок, що перевершував таланти його попередників, і таке гостре почуття драматизму, якої не володів жоден з них.

Художня система драматургії Шекспіра виросла на ґрунті традицій народного театру й лише деяким зобов'язана спадщині античного театру. Драма класичної стародавності відрізнялася строгою єдністю побудови. У п'єсах античних авторів дія, як правило, відбувалося в одному місці й протягом короткого періоду, біля доби; сюжет містив лише одну подію, що зображувалася без яких-небудь відхилень.

У трагедіях дія взагалі починалася вже напередодні розв'язки конфлікту. Драматургія Шекспіра не скована ніякими твердими рамками. П'єса зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення й розв'язку з безліччю всіляких подробиць.

Нерідко перед ним проходить все життя людини. А поруч із долею головного героя й героїні показані й долі інших учасників подій. Шекспір часто веде дві, а те й три паралельні лінії дії.

Деякі епізоди не завжди пов'язані з головною дією, але по-своєму й вони необхідні, - для створення атмосфери й для окреслення життєвих умов, у яких розвивається трагедійний або комічний конфлікт. Порівнюючи два типи драми, німецький критик початку XIX століття Август Вільгельм Шлегель влучно визначив, що антична трагедія скульптурна, а трагедія Шекспіра - мальовнича.

І дійсно, в античній драмі велична й незмінна фігура героя або героїні подібна до прекрасної статуї, тоді як у п'єсах Шекспіра багато різноманітних персонажів, і в цілому його драми подібні строкатим, багатоколірним картинам з достатком цікавих деталей. Стародавність строго розмежовувала п'єси по їхній загальній тональності, тоді минулого або похмурі, або веселі подання - трагедії або комедії. У Шекспіра в одній п'єсі уживается серйозне зі смішним, і в його трагедіях чимало блазенства, а в комедіях часом відбуваються події, що перебувають на грані трагічного.

Шекспір приніс у драму важливі нові художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у древній драмі володіли лише однією якою-небудь важливою рисою. Шекспір створив героїв і героїнь, наділених рисами духовно багатої живої особистості. Разом з тим він показав характери своїх героїв у розвитку.

Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але й розуміння природи людини. Зробити подібні відкриття міг тільки геній. Але й для високо обдарованих людей потрібні умови, щоб задатки, закладені в них природою, могли розвитися.

Шекспірові пощастило жити в епоху, у багатьох відносинах сприятливу для творчості. Не можна сказати, щоб те був час великої волі. В Англії панувала деспотична королівська влада. У суспільстві існували волаючі розходження між багатством верхівки й нестатком народу.

Але всюди відбувалися якісь зміни. Мінялося положення різних станів суспільства. Зокрема, все більшу силу здобували багаті городяни. Втратила колишню могутність церква. Духовний обрій розширився від того, що англійці всі частіше кидалися в ризиковані морські подорожі в пошуках нових товарів і нових земель. Відносна воля виникла тому, що ніхто більше не був прив'язаний до свого середовища раз і назавжди, як це було у феодальну епоху.

Люди залишали насиджені місця в пошуках щастя й багатства. Те була епоха несподіваних удач, запаморочливих кар'єр. У той час як одні знаходили задоволення в придбанні матеріальних благ, інші присвячували себе культурної діяльності. Були відкриті простори для всякого роду активності. І хоча влада зірко стежила за тим, щоб ніхто не зазіхав ні на існуючий лад, ні на особу монарха, вона не сковувала ініціативи ні в підприємництві, ні в науці, ні в мистецтві. Життєві протиріччя могли тому вільно розглядатися мистецтвом.

Особливо тим з мистецтв, саму сутність якого становить зображення конфліктів, - драмою. Театр стає улюбленою розвагою народу. У Лондоні кінця XVI - початку XVII століття було з полдюжини постійних театральних будинків. Крім того, актори грали у дворах готелів. Бродячі трупи колесили по всій країні.

Правда, набожні пуритани намагалися перешкоджати їхній діяльності, але влади захищали їх, обмежуючи лише у двох речах: не можна було стосуватися живих царствених осіб і брати під сумнів догмати релігії. Актори підкорялися. Вони могли зіграти п'єсу, що зображує, як убивають Юлія Цезаря, Ричарда II або Генріха VI, а по закінченні подання запрошували глядачів разом з ними помолиться за здоров'я королеви Єлизавети, що правила тоді Англією.

Театр заміняв народу книги. Усе, що було в древній і новій літературі цікавого, інсценувалося драматургами. На сцені можна було побачити й Троянську війну, і загибель римської республіки, і пригоди середньовічних лицарів, і історії англійських королів. Все це зображувалося в дусі гуманістичного світогляду, що виник в епоху Відродження. Повністю розвити в собі задатки, закладені природою, бути завжди діяльним, випробувати всі, завоювати всі блага, які є в житті, - така була та нова мораль, що затверджували гуманісти. Створене ними мистецтво, і в тому числі п'єси Шекспіра, зображують людей діяльних, могутніх, непокірливих, що не бояться ніяких небезпек. Кожний з них хоче повністю виявити себе, виміряти всі можливості життя.

У любові, у науці, на державному поприщі вони не знають меж своїм прагненням. Глядачі, що приходили в театр дивитися п'єси Шекспіра і його сучасників, не цікавилися повсякденним і рядовим.

Те був час великих пошуків і сміливих авантюр. Живучи серед неймовірних можливостей, що зненацька відкрилися якщо не для всіх, то для багатьох, бачачи зльоти й падіння сміливих сміливців, відвідувачі театру хотіли, щоб сцена відповідала їхньому схвильованому почуттю життя. І театр ішов назустріч цієї потреби. Пригоди молодих людей, що переборюють всі перешкоди, щоб з'єднатися з улюбленої; жадібне прагнення до багатства й влади, що не зупиняється перед злочинами; шляхетна боротьба за справедливість в особистих відносинах і в державних порядках - такі особливо часті теми п'єс, варьируемие на всі лади. Театр давав розвагу, у ньому можна було побачити багато занятних історій; він давав знання, - зображував справжні події минулих часів; він збагачував розум і почуття розкриттям всієї складності життя й людських характерів. Деякі сторони цього театру були прості до крайності.

Сцена являла собою площадку з нехитрими декоративними пристосуваннями. Кушетка, винесена на неї, перетворювала її в спальню, а трон - у королівський палац. Для зображення боїв на сцену виходило чотири акторів з мечами й щитами.

Але порівняльна примітивність зовнішніх засобів не перешкодила цьому театру стати місцем, де були створені найбільші драми миру. Драматичне мистецтво Шекспіра істотно відрізняється від мистецтва тих майстрів драми, які мали у своєму розпорядженні сцену, багато оснащену декораціями й усілякими пристосуваннями для того, щоб точно відтворювати час і місце дії. Шекспір заповнював недостатність зовнішнього оздоблення сцени поетичними описами, які він вкладав у вуста персонажів. Шекспір володів магією слова. Одними тільки короткими репліками стражів у першій сцені «Гамлета» він створює в читача й глядача відчуття тривожної ночі, а в «Королі Лірі» мовлення старого короля в степу створюють враження бури.

Але майстерність Шекспіра не стільки в тім, що він уміє змусити нас відчути атмосферу й характер зовнішньої дії, скільки в тім, як він розкриває всю складність життєвих конфліктів і людських характерів. Він не відразу опанував цим мистецтвом. У ранніх історичних драмах Шекспіра - «Генріх VI», «Ричард III», «Король Джон», багато драматичних подій, зображення всякого роду лиходійств.

Правда, механіка політичного життя тут розкрита точно й виразно. Але учасники цих драм люди нехитрого складу - вони або лиходії, іноді дуже витончені, як Ричард III, або їхньої жертви. В «Ричарді II» Шекспір уперше показав у вигляді короля людини, що був тираном, а ставши жертвою, виявив несподівані глибини людяності у своїй душі.

У повному блиску розгорнулася майстерність Шекспіра - творця історичних драм - в «Генріху IV», п'єсі у двох частинах, де кожний учасник драми боротьби за владу - це своєрідна, неповторна особистість. Головне достоїнство цієї п'єси в тім, що вона зображує не тільки те, що відбувається на авансцені історії, у вищих сферах, але й на задворках історії, де живуть люди, далекі від більших державних інтересів, занурені у свої маленькі й навіть низинні інтереси. Таке зображення історії, що знімає парадність і помпезність, було одним з художніх відкриттів Шекспіра. Воно тим більше значно, що цю сторону історії, її, так сказати, виворіт, він втілив в образі величезної виразної сили - у вигляді занепалого лицаря Фальстафа. Фальстаф один із прикладів тої складності й глибини, які відрізняють шекспірівське зображення характерів. Немає нічого простіше, як скласти перелік пороків Фальстафа, а тим часом він анітрошки не огидний, навпаки, у ньому є чарівність.

У всякому разі, він найпривабливіший з персонажів п'єси. Секрет чарівності Фальстафа в його переливчастому через край життєлюбстві. У його вигляді втілене торжество плоті над моральним боргом і обов'язками перед державою. Властиве йому бешкетництво надає будь-якому його вчинку задерикувату веселість. Будь у Фальстафе одна плоть, він був би огидний.

Але все дурне, що ми про нього знаємо, перекривається розумом і жартівливістю Фальстафа. Він обеззброює тим, що попереджає своїми жартами будь-які обвинувачення, які висуваються проти нього. Його здатність обігравати жартівливо все аж до власних недоліків змушує нас не судити його тими строгими критеріями, які ми звичайно застосовуємо до інших. В «Генріху IV» Фальстаф блазень серед героїв. В «Виндзорских насмішницях» він сам тщится вилізти в герої, але ця роль не по ньньому, і його карають веселим обманом.

Ця п'єса підводить нас до комедій Шекспіра. Точно так само, як в історичній драмі, Шекспір і в комедії починав з оволодіння зовнішньою дією. Його самі ранні комедії «Комедія помилок» і «Приборкування перекірливої» ще близькі до фарсу.

«Двома веронцами» починається серія романтичних комедій. Основу їхнього сюжету становить яка-небудь любовна історія романтичного характеру, із пригодами, перевдяганнями, непорозуміннями й смішною плутаниною. Такі «Марні зусилля любові», «Сон у літню ніч», «Багато шуму з нічого», «Дванадцята ніч», «Як вам це сподобається», «Кінець справі вінець». Тільки в «Венеціанському купці» і «Міра за міру» у сюжет вплітаються такі драматичні мотиви й події, які придушують романтикові й надають цим добуткам похмурий колорит. Але в інших комедіях панує дух святкових веселощів. І якщо хмари набігають на небокрай, те лише ненадовго.

Вони швидко розсіюються. Комедії Шекспіра майже вільні від сатиричних елементів. Смішне в них не пов'язане з осміюванням пороків окремих осіб або всього суспільства. Воно тут результат витівок або наслідок забавних випадків, збігів або непорозумінь. Гумор супроводжує в комедіях Шекспіра ліризму, часом переплітається з ним. Це особливо тонко проявляється в комедіях «Сон у літню ніч», «Дванадцята ніч» і «Як вам це сподобається». Комедії Шекспіра різко відрізняються від комедій, що панують на сцені із середини XVIII століття аж до нашого часу.

Послешекспировская комедія була переважно сатиричною. Шекспірівським комедіям властивий сміх, але не осміяння. Його комедії можна в повному розумінні слова назвати святковими, тому що вони збуджують радість і веселощі. Вони є святковими ще й в іншому змісті.

Після XVII століття театр стало культурною установою, відособленою від повсякденної дійсності. Він настільки віддалився від життя, що став розвагою лише для незначної частини суспільства.

Не так було в стародавності. Театральні подання древньої Греції були частиною загальнонародних свят.

Те ж можна сказати й про народний театр середньовічної Європи. Шекспір жив на переломі. Його театр ще зберігав багато елементів народних свят, але вже до деякої міри ставав театром у нинішньому змісті. У комедіях Шекспіра є безпосередні народно-ігрові елементи - ряжение, веселі розіграші, пісні й танці. Подання деяких п'єс пристосовувалося до певних святкових дат, і це відбито в їхніх назвах: «Сон у літню ніч» - травневе свято (у Росії - ніч на Івана Купала); «Дванадцята ніч» - остання ніч різдвяних свят. Тому важко, та й не потрібно визначати теми більшості комедій Шекспіра.

Їхній зміст завжди любов і дружба, а лейтмотив - радісне відчуття краси життя, святкові веселощі. Ще одна важлива риса комедій - почуття близькості до природи. Недарма в більшості комедій герої знаходять щастя на лоні природи, у лісі. Цілісність і сила характеру відрізняє молодих героїв і героїнь комедій. Особливо чарівні шекспірівські дівчини, віддані в любові, стійкі в життєвій боротьбі, тонкі в почуттях і дотепні в бесідах. Поруч із цими героями романтичного плану Шекспір виводить целую галерею комедійних персонажів - це його диваки-простолюдини, педанти й констеблі, смішні й не усвідомлять свого комізму, тоді як блазні - потешники й гострослови за професією. Радісно весняне відчуття життя ніде не виявилося в Шекспіра так повнокровно, як у його комедіях.

Але є й інший Шекспір, той, хто серйозно замислювався над протиріччями життя, той, кого до глибини душі потрясало зло, що він бачив у житті. Трагічні мотиви зустрічалися й в історичних п'єсах молодого Шекспіра, вони яскраво виявилися в першій доконаній трагедії «Ромео й Джульетта», написаної їм приблизно на тридцять першому років життя. Трагічне стало основним змістом творчості Шекспіра, коли він наблизився до сорока років. У тридцять сім років він створює «Гамлета», у сорок - «Отелло», у сорок один - «Короля Ліра», потім «Макбета», «Антонія й Клеопатру», «Кориолана» і в сорок чотири - останню зі своїх трагедій - «Тимона Афінського».

Вік, безсумнівно, мав значення. Художньою майстерністю молодої Шекспір володіла вже, коли він створив свою прекрасну ліричну трагедію «Ромео й Джульетта». Але роки принесли великий життєвий досвід і більшу зрілість думки.

І це відразу відчувається при порівнянні ранньої трагедії з пізніми. Відчувається й різниця в загальному умонастрої поета. Вся трагедія юних веронцев звучить, як гімн любові, і завершується моральною перемогою Ромео й Джульетти над миром зла, над родовою ворожнечею сімейств Монтекки й Капулетти.

У трагедіях більше пізнього часу герої вже не настільки прекрасні, а головне, їхня загибель не викорінює зла у світі. Тон цих трагедій більше похмурий. Трагізм життя в них представлений з такою глибиною, яка рідко зустрічалася й до й після Шекспіра. І якщо ці добутки повні сумних замет про життя, те це було аж ніяк не наслідком яких-небудь особистих невдач або нещасть у житті автора. Навпаки, роки, коли Шекспір створив свої трагедії, були в його житті часом найбільшого успіху й благополуччя у всіх відносинах. Що ж спонукало Шекспіра звернутися до цього жанру?

Може бути, чисто художній інтерес, прагнення довести, що, досягши досконалості в комедії й історичній драмі, він у не меншій мері мав уміння писати трагедії? Навіть якщо допустити, що завдання чисто художні збуджували творчий дух Шекспіра, все-таки, знайомлячись із його трагедіями, не можна не відчути, що справа була не тільки в прагненні автора освоїти ще один вид драми.

Шекспір був художником-мислителем. Він багато думав про життя й про людину. Думками про це наповнено всі його п'єси, починаючи із самих ранніх. Зло життя він бачив завжди. Воно безпосередно зображене в його історичних драмах про долю англійських королів і в трагедії «Юлій Цезар». Навіть у комедіях Шекспіра більш-менш ясно показано, що дружбі й любові заважають заздрість, ревнощі, злість, жорстокість і святенництво.

Але протягом перших десяти років свого творчого шляху Шекспір незмінно виражав віру в можливість перемоги кращих початків життя над дурними. У більшості трагедій, написаних Шекспіром у зрілі роки, зло тріумфує. Зовні воно, щоправда, зазнає поразки в такій трагедії, як «Макбет». Тут лиходій і загарбник трону наприкінці виявляється переможеним. Але суть трагедії зовсім не в тім, що йде боротьба між кривавим королем Макбетом і його супротивниками, а в тім, що ніколи прекрасна й шляхетна людина, справжній герой по своїх особистих якостях, підпав під вплив дурної пристрасті й властолюбство штовхнуло його на безліч кривавих злочинів. У трагедіях Шекспіра завжди сильні й значні соціальні мотиви: нерівність станів, суспільна несправедливість, деспотизм влади, - ці питання настільки ясно освітлені в трагедіях Шекспіра, що немає необхідності зупинятися на них докладно.

Проблема, що хвилювала Шекспіра, складалася от у чому. Разом з іншими гуманістами він бачив у людині «вінець природи», богоподібна істота. Чим більше Шекспір пізнавав життя, тим очевидніше ставало йому, що людина далека від досконалості. Для нього мірилом служили не дрібні й не рядові люди. Незначності завжди зустрічалися серед людей. Погляд Шекспіра звертався на людей по-справжньому значних - розумних, енергійних, вольових, що виділяються різними здатностями й доблестями. І от серед цих воістину більших людей, до того ж вознесенних на самі вершини влади й могутності, він виявляв недосконалості навіть більше значні й часом страшні, чим у людей рядових.

Звідки береться зло в людині, як проникає воно в душі людей, що спонукує їх перекручувати своє життя й життя інших, сіяти смерть і руйнування навколо себе й, зрештою, гинути, не досягши сьогодення щастя? З п'єс Шекспіра при бажанні можна вивести моральні повчання. Однак ж вони завжди будуть плоскими. Можна засудити нерішучість Гамлета, ревнощі Отелло, самодурство Ліра, властолюбство Макбета, гордість Кориолана, чуттєвість Антонія, марнотратство Тимона, - але хіба одна риса, хоча й фатальна для даного героя, вичерпує зміст його особистості? От отут-те й вступає у свої права шекспірівське розуміння людини, шпроту його погляду, здатність бачити особистість у всьому її різноманітті. Кожний з його героїв має багату натуру. Гамлет - воістину царствена особистість, воїн, учений, поет, людина величезної сили думки й найтонший душевной чутливості.

Отелло - полководець, прекраснодушна, довірливий, людина із сильними й чистими почуттями, нещадний до чужої зради й ще більш суворий стосовно власної помилки. Лір - монарх, що користується любов'ю й відданістю найкращих і морально вимогливих людей, спочатку з'являється як деспот-самодур; але він і людина великої душі, однак його кращі духовні якості стихли через ту велику владу, какою він володів; вони виявляються лише тоді, коли він сам стає жертвою несправедливості.

Макбет - талановитий воєначальник, вольова й непохитна людина, безстрашний у бої, жорстокий і одночасно душевно тонкий у всім, що стосується його самого. Владика напівмиру римський полководець Антоній - розумний політик, загартований у битвах воїн, але не зачерствілий душевно; у ньому є свого роду артистизм, він прагне жити красиво, здатний любити жагуче й нерозважливо. Суть трагедії для самих шекспірівських героїв аж ніяк не в тім, що вони гинуть.

Смерті вони не бояться. Тільки Гамлета недовгий час терзала таємниця її, але й він переборов страх. До смерті вони ставляться з героїчним спокоєм. Ромео, Джульетта, Отелло, Антоній, Клеопатра самі вбивають себе.

Інші безтрепетно йдуть назустріч смерті, і Макбет потай жадає якнайшвидшого кінця своїм щиросердечним борошнам, хоча й не здається до останньої миті, тому що для нього це справа честі. І хоча загибель значної людини трагична, все-таки трагедія має своїм змістом не смерть, а моральну, моральну загибель людини, те, що привело його на фатальний шлях, що закінчується загибеллю. У цьому змісті щира трагедія Гамлета полягає в тому, що він, людина прекраснейших щиросердечних якостей, надломився, коли побачив жахливі сторони життя - підступництво, зраду, убивство близьких. Він зневірився в людей, у любов, життя втратила для нього свою цінність. Причиняючись божевільним, він і справді на грані божевілля від свідомості того, наскільки дивовижні люди, - зрадники, кровосмесители, клятвопорушники, убивці, підлесники й лицеміри.

Він знаходить мужність для боротьби, але на життя він може дивитися тільки зі скорботою. Що послужило причиною щиросердечної трагедії Гамлета?

Його чесність, розум, чутливість, віра в ідеали. Будь він подібний Клавдію, Полонію, Лаерту, Розенкранцу й Гильденстерну, він міг би жити, як вони, обманюючи, причиняючись, пристосовуючись до миру зла. Але миритися він не міг, а як боротися й, головне, як перемогти, знищити це зло, - він не знав. Причина трагедії Гамлета, таким чином, корениться в шляхетності його натури. Загалом, т же саме можна сказати й про Отелло, хоча випадок тут зовсім іншої: він сам робить жахливе вбивство - душить вірну й люблячу Дездемону, що заради нього кинула батька й знехтувала розходження віку й раси. Отелло стає жертвою власної довіри, тої швидкості й легкості, з який спалахує в ньому пристрасть. Підступний Яго, одержимий бажанням творити зло, псує життя людям, особливо кращим з них, уміло ятрить ревнощі Отелло.

Шляхетний мавр болісно переживає мниму зраду Дездемони. Нарешті, як йому здається, опанувавши собою, він творить над нею суд і стратить неї за те, що вона, як він думає, опоганила їхня любов і порушила самий священний зв'язок між людьми - довіра й вірність.

Переживши трагедію ревнощів, Отелло потім довідається, що, довірившись негідній людині й мнимим доказам, вона вчинив подвійний злочин: і перед своєю любов'ю, і перед довірою й любов'ю Дездемони, що зберегла йому вірність до останнього диханья. Хоча Отелло стратить себе, але вмирає він зі свідомістю, що любов Дездемони, що освітило його життя, не була ілюзією й, виходить, у житті його було щось справжнє прекрасне. Трагедія його в тім, що він сам це прекрасне знищив, піддавшись сліпої пристрасті. Помилка його жахлива, але помітимо, що й він був спонукуваний кращими спонуканнями.

Гамлет і Отелло на наших очах втрачають на час свої достоїнства, стаючи жертвами фатальних життєвих обставин і лише під кінець знаходячи себе знову. Ліра ми вперше бачимо вже тоді, коли його вроджена щиросердечна шляхетність виявляється перекрученим через надмірну владу, який він володіє.

Його впевненість у своїй значущості доходить до того, що він відмовляється від влади, тому що не сумнівається в можливості зберегти пошану й повагу, не маючи корони й земель. Йому доводиться переконатися в тім, що він страшно помилявся.

Він пізнає жахливу істину: людина в суспільстві коштовний не сам по собі, а по багатству, титулам, якими він володіє. Незаможний не має ніякої ціни. Серед таких знедолених виявляється він сам. Збожеволівши від того, що звалилися всі поняття його колишнього життя, Лір перейнявся новим для нього почуттям - смиренністю й любов'ю до всім нещасним. Але пізно, він сам дав владу й могутність підступним і злісним себелюбам. Гине чиста й прекрасна Корделия, втілення відданості, і Лір, у другий раз втративши улюблену дочку, втрачає сили жити довше. Ті, хто затворів зло, теж гинуть.

Гордість і себелюбність погубили все сімейство Ліра. Жах життя в тім, що її потік не розбирає правих і винуватих.

Зло, що люди вносять у мир, виявляється сильніше їх, і нічим вони не можуть надолужити провини перед собою й іншими. Макбет - лиходій, але не такий, як Яго (в «Отелло») або едмунд (в «Королі Лірі»). Ті не визнають добра. Робити зло для них природно, і в них немає ні совісті, ні честі. Макбет розуміє розходження між добром і злом. Він усвідомить, що, убиваючи Дункана, порушує моральні закони, у значення яких вірить.

Більше того, ще не зробивши злочині, він заздалегідь знає, які щиросердечні борошна очікують його. І все-таки він вирішується. Демон властолюбства виявляється сильніше совісті й страху моральної розплати. Зробивши підле вбивство, Макбет назавжди втрачає спокою. Він перестає вірити іншим, його душею опановують підозри. Усюди бачачи можливих ворогів, він нещадно разить усіх. Він домігся влади, але позбавив себе можливості насолодитися нею.

Озброївши проти себе народ і дворянство, він бореться до кінця. Розуміючи вже весь жах і нісенітницю того, що він зробив, перетворивши своє життя в кривавий кошмар, Макбет не здається й тоді, коли всі й усе виявляються проти нього, тому що в ньому до кінця живе душу героя, хоча й заплямована його злочинами. Життя суворо мстить Антонію й Клеопатрі за їхню двоєдушність.

З'єднувала їхню любов, а роз'єднували політичні інтереси. Антонію треба було б займатися боротьбою проти свого суперника, теж стремившегося до панування над миром, а він ніжився в обіймах Клеопатри. А вона, по-женски люблячи Антонія, як цариця маленької країни, прагнучи зберегти неї, хитрила й маневрувала, то заманюючи Антонія, те віддаючи його, з розрахунку на можливість перемоги Октавиана. Вони нічому не віддавалися до кінця, тому не досягли ні повного щастя в любові, ні удачі в політику.

Але коли всі їхні практичні інтереси перестали мати значення й вони зводили останню рахівницю з життям, обоє зрозуміли, що самим більшим їхнім щастям була любов. Прекрасн і героїчне проспівало в їхню передсмертну годину свою лебедину пісню. На зміну рицарственному Антонію йшов вульгарний і розважливий Октавиан. Трагедії Шекспіра зображують не тільки загибель і падіння особистості. Їхні герої незвичайні люди, наділені титанічними щиросердечними силами.

Вони помиляються, падають, роблять фатальні помилки, і все-таки, якщо вони не завжди збуджують співчуття, те, безумовно, викликають інтерес. У них є такі людські якості й сили, які не можуть не залучити до них хоча б почасти. І хоча трагедії розкривають нам недосконалості людей, їхньої помилки й злочини, загальне враження, що залишається ними, не є похмурим. Це пояснюється тим, що навіть у самому падінні своєму вони зберігають достоїнство. Шекспір прагне спонукати не стільки до морального судження про своїх героїв, скільки наблизити нас до розуміння природи людини, незалежно від того, чи дотримується глядач релігійної моралі або є вільнодумним і не скований ніякою системою догматичної моралі. І тоді виявляється прихована віра в людину, що лежить в основі навіть тих творів Шекспіра, у яких люди проявляють себе не із кращої сторони. Свідомість не тільки моці, але й краси людини пронизує вся творчість Шекспіра.

У цьому Шекспір - людин і мислитель - черпав надію, що зло можна перебороти. Думками про це наповнено останні п'єси Шекспіра, де реалізм поступається місцем казковості, утопічному рішенню життєвих протиріч, з якими зіштовхуються герої. «Цимбелин», «Зимова казка» і особливо «Бура» виражають віру Шекспіра в кінцеве торжество кращих початків життя. У Шекспірі сполучалися два великих дарунки: здатність незвичайно жваво відтворювати драматизм життя й уміння наділити своє бачення життя в неповторну прекрасну поетичну форму. Без дієвості немає драм Шекспіра, але їх немає й без його поезії.

У п'єсах це сполучення драматичного й поетичного органічно. Але Шекспір пробував свої сили й у лірику.

Він залишив чудовий цикл «Сонетів», у яких особливості його поетичної майстерності вимальовуються особливо наочно. «Сонети» становлять двоякий інтерес. У цих віршах натяками відбита складна історія дружби й любові поета. Невідомі імена ні юнака, що викликав таке замилування поета, ні тої смаглявої красуні, що пошматувала його душу своєю зрадою. Очевидно, у всій цій історії є значна частка особистим, пережитим самим Шекспіром. Але відомо, що між біографіями поетів і їхніх віршів прямої відповідності немає.

Узагальнюючи свій життєвий досвід, поет у своїх утворах щось підсилює, щось послабляє, і як біографічні документи поетичні утвори досить неточні. Сила лірики не в її автобіографічності, по більшій частині сумнівної й відносної, а в поетичному вираженні щиросердечних можливостей людини, далеко не завжди практично здійснюваних поетом у його реальному житті. Ці щиросердечні здатності Шекспіра в «Сонетах» виражені з величезною поетичною силою.

Лірика Шекспіра не була просто безпосереднім звіренням почуттів поета. «Сонети» - зразки мистецтва, що культивувалося в європейській літературі протягом декількох століть, починаючи із провансальських трубадурів XII століття. Сонет має тверду форму: у ньому завжди чотирнадцять рядків з певною системою рим, що, втім, іноді варіювалася.

Шекспір дотримувався такого чергування римованих рядків: abab cdcd efef gg. Тематика й техніка сонета були розроблені багатьма поколіннями поетів - італійцями Данте й Петраркою, французом Ронсаром, англійцями Уайетом, Сарри, Сидні й Спенсером. Створюючи свої «Сонети», Шекспір вступав у суперництво з великими майстрами лірики. Він прагнув не стільки зрівнятися з ними, скільки вирізнитися від них новизною й оригінальністю ситуацій і образів. Шекспір підсилив драматизм сонетної поезії й більше своїх попередників наблизив лірикові до реальних почуттів людей. Написані протягом ряду років, очевидно, між двадцятьома вісьма й тридцятьома чотирма роками, «Сонети» неоднорідні.

Багато хто з них, особливо початковому, присвяченому другові, несуть печатка явної ідеалізації, тоді як більше пізні вражають тією же силою психологічної правди, яка властива кращим драмам Шекспіра. Але при всіх внутрішніх розходженнях між окремими групами сонетів, поєднує їхня спільність поетичного принципу. «Сонети» Шекспіра від початку й до кінця метафорични. Вони наповнені порівняннями, уподібненнями, і ніяке явище життя не представлене в них у плоскому відбитті. Барвистість образів Шекспіра разюча. Він треба в ранніх сонетах умовним поетичним образам інших сонетистов, але, обретя повне володіння формою цих маленьких ліричних віршів, сміло вводить у них образи й порівняння, почерпнуті із всіх сфер життя, включаючи й прозаїчну повсякденність.

Майстерне володіння поетичним словом, сила образності виявилися й у драматургії Шекспіра. Почуття й думки героїв виражені їхніми мовленнями, які подібні до маленьких поем. Молодий Шекспір захоплювався поетизацією мовлення героїв іноді навіть на шкоду дії п'єс.

Зрілість його генія виявилася в тім органічному сполученні драматизму й поетичності, що характерна для комічних і трагічних шедеврів Шекспіра. Особливо наочна еволюція поетичного мовлення Шекспіра при зіставленні таких добутків, як «Ромео й Джульетта» і «Антоній і Клеопатра». У ранній трагедії чи ледве не кожний монолог юних героїв подібний невеликому ліричному віршу. У пізній трагедії ліризм схований, розчинений у дії, учинках, скупіше виражений у словах, але драматична сила страсті героїв виражені тут з величезною міццю.

Шекспір завжди любив розцвічувати думки своїх героїв поетичними образами. Монологи Гамлета, Отелло, Ліра, Макбета роблять таке враження тому, що драматизм ситуації одержує рівноцінне вираження в мовленнях величезної поетичної виразності.

Поетичним словом Шекспір не тільки заповнював бідність оздоблення своєї сцени. Вона, до речі сказати, була менш бідна, чим здається нам, що привикли до декорацій. Театр того часу мав свої прийоми для створення необхідної ілюзії реальності.

Поезія служила Шекспірові вернейшим засобом перебороти в глядачі поверхнева цікавість до того, що відбудеться в п'єсі, і, проникнувши в його душу, збудити ту силу уяви, що допомагає людині побачити мир краще, ніж тоді, коли він дивиться на нього тільки із тверезо практичними цілями. Це властивість Шекспіра зберігається понині. Чи читаємо ми його п'єси, чи дивимося їх на сцені, наше сприйняття їх не обмежується знайомством з подіями й героями. У нас виникає непояснене відчуття всієї повноти життя, ми як би піднімаємося на висоту, з якої бачиться те, що в повсякденності від нас сховане. Наша уява збуджується не стільки зовнішньою дією, скільки поезією Шекспіра, пов'язаної із цією зовнішньою дією. Звідси очевидно те значення, яке має переклад для тих, хто не може знайомитися із творами Шекспіра в оригіналі. Російські читачі, на щастя, перебувають у вигідному положенні.

У нас є більш ніж полуторавековая традиція перекладу добутків англійського драматурга. Тут не місце викладати її історію й оцінювати окремі переклади. Обмежимося лише характеристикою перекладів, включених у цю книгу. Вона є вибраною у двох відносинах. Сама творчість Шекспіра тут не можна було представити у всьому його обсязі. Можна було, щоправда, дати мозаїку різних перекладацьких манер. Перевага була віддана відносній єдності.

Твору Шекспіра представлені тут у перекладах двох видатних сучасних російських поетів. Саме тому, що Шекспір був великим поетом, дуже важливо, щоб для читача це твердження не залишилося абстрактним поняттям. Але поезія не стоїть на місці. За століття, що пройшли із часу Шекспіра, багато чого в ній змінилося. До того ж у кожного парода поезія має свої неповторні особливості.

Все це дуже ускладнює завдання перекладу й перетворює її в труднорешимую проблему. Історія поезії показує, що ніколи жоден поет не міг створити перекладу великого добутку, що повністю, аж до дрібних деталей, відтворював би оригінал. Усякий переклад по-своєму обмежений, навіть при максимальній сумлінності перекладача. Більше того, ця обмеженість складається не у відсутності точності в дріб'язках, а в тім, що кожна епоха по-своєму сприймає поезію минулих століть. В XIX столітті були створені прекрасні переклади творів Шекспіра, що відповідали духу російської поезії того часу.

Вони й зараз читаються з користю й задоволенням. Наше століття створило свою поезію. Російському читачеві нашого часу пощастило: два більших поети перевели деякі із кращих створінь Шекспіра, окриливши росіянин текст силою свого поетичного дарування.

Ці переклади не закреслюють інших робіт, наявних російською мовою. С. Маршак і Б.

Пастернак мали поетичну індивідуальність, що позначилася на їхні переклади. При бажанні можна знайти в їхніх перекладах приватні відхилення від деталей оригіналу. Але переклад не буквальна копія, а творче відтворення. Творчий початок, безсумнівно, є присутнім у перекладах С.

Маршака й Б. Пастернаку. У цьому їхнє достоїнство, а не недолік, і це робить їхні переклади не рядовим явищем у нашій перекладацькій літературі, а видатним фактом.

Переклади С. Маршака й Б.

Пастернаку самі по собі належать до великої літератури. Вони внесли вклад у російську поезію й уже придбали значення класичних створінь.

Шекспір ширше й глибше, ніж він представлений у цій книзі, але й у ній стільки багатств, що читачі знайдуть у ній багато прекрасного. Тим, хто зустрічається із Шекспіром уперше, цей тім нехай послужить введенням у мир його поетичних образів. Тим, хто знає й любить його, безсумнівно, буде радісна ще одна зустріч із генієм, чиї добутки багаті й невичерпні, як життя

Если домашнее задание на тему: » Аникст – Вільям Шекспір оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.