Аврорин – Роль рідної й російської мов у культурному підйомі народів Півночі


В. А. Аврорин РОЛЬ РІДНОЇ Й РОСІЙСЬКОЇ МОВ У КУЛЬТУРНОМУ ПІДЙОМІ НАРОДІВ ПІВНОЧІ (Звістки АН СРСР. Відділення літератури й мови.

- Т. XXXII.

Вип. 6. - М., 1973.

- С. 503-512) Народи Крайньої Півночі, яким присвячена теперішня стаття, ставляться до самим нечисленного й до революції найбільш відсталим у культурних відносинах народам.

Їх усього 25, при загальній кількості населення (за даними Всесоюзного перепису 1970 р.) 151 тис. чоловік, а піввіку назад їх було ще менше: як можна думати, не більше 130 тис. чоловік. Культура цих народів спочивала тоді на фундаменті первіснообщинного ладу, що не давав стимулів її прогресу. Вона й насамперед її ідеологічний зміст століттями трималися на одному рівні.

Якщо й відбувався який-небудь рух, то воно викликалося майже винятково впливом з боку більше розвинених сусідніх народів. Але ці впливи не завжди й не у всім мали прогресивний характер і, як правило, мало сприяли росту культурного рівня. Духовні сили малих народів північних окраїн царської Росії були подавлені суворим природно-географічним середовищем, примітивними способами ведення господарства, відсталим суспільним устроєм, украй консервативним релігійно-містичним світоглядом і жорстокою експлуататорською політикою царату, що збільшувалася сваволею місцевих чиновників і торговців. Тільки Радянська влада змогла радикально змінити обстановку. Послідовно проводячи в життя ленінські принципи національної політики, Комуністична партія й Радянська держава відкрили для малих народів широку й пряму дорогу від первісності до соціалізму, минаючи феодальну й капіталістичну формації.

І малі народи, опираючись на безкорисливу допомогу народів більших, сміло стали на цей шлях, зазначений В. И. Леніним. За півстоліття вони пройшли таку відстань, що зажадало від інших народів багатьох століть напруженої праці й боротьби.

Радянський лад у відносно короткий термін усунув соціально-економічних корінь гальмуючий розвиток культури перешкод. Звільнені від них національні культури одержали бурхливий розвиток. Не втрачаючи своєрідності форм прояву, вони придбали нове, загальне для всіх народів СРСР соціалістичний зміст. У цьому й полягає найважливіший зміст культурної революції в малих народів, її виняткове значення для процесу взаємодії й поступового злиття національних культур. Однак було б наївно уявляти собі культурну революцію в малих пародов Півночі як тріумфальний марш-парад. Навпаки, це був важкий процес, пов'язаний з подоланням об'єктивних перешкод, А спочатку ще й із завзятим опором найбільш консервативної, але за традицією досить впливової частини населення - багатіїв, родової верхівки й шаманів. Настільки ж наївно думати, що все необхідне для розквіту культури в малих народів уже зроблено, що вирішено всі питання, усунуті всі перешкоди.

Дотепер ще даються взнаки, особливо в середовищі людей літнього віку, пережитки старих звичаїв, старої шаманистской ідеології, а часом і недовіра до всього, що просунуто врозріз зі століттями устояними традиціями. Потрібно ще багато трудитися, потрібно вирішити чимало практичних і теоретичних питань, потрібно й далі невпинно проявляти турботу й увагу у відношенні зростаючих культурних запитів і невичерпних творчих можливостей малих народів, щоб допомогти їм піднятися у всіх відносинах, зокрема й в області культури, до рівня народів великих і передових. Для остаточного завершення культурної революції в народів Півночі має бути зробити ще багато чого.

Але й те, що вже досягнуто, варто визнати воістину грандіозним, особливо якщо взяти до уваги стислість витраченого на це часу. До Радянської влади малі народи Крайніх Півночей були майже поголовно неписьменними. По даним 1908 р., відсотки получивших хоч яке-небудь утворення коливався в них від 0,5 до 1,2, кількість же фактично грамотних було, як уже говорилося, ще нижче.

Але й для цих лічених одиниць навчання вкрай рідко виходило за межі двох-трьох класів місіонерських або церковно-парафіяльних шкіл, яких на всій території розселення цих народів від Кольського півострова до Чукотки було всього кілька десятків. Положення збільшувалося ще тим, що більшість що вважалися получившими утворення минулого грамотними лише номінально. Навчання в школах велося на російській і церковнослов'янській мовах, знання яких було тоді поширене в середовищі народів, що цікавлять нас, украй недостатньо. Розрізнені спроби окремих місіонерів використовувати в процесі навчання мови місцевого населення успіху не мали по двох причинах: знання цих мов у місіонерів залишало бажати кращого, місцеві мови залучалися майже винятково для міркувань на теми, пов'язані із зовсім далекими й незрозумілими для цих народів догматами православної церкви.

Один з місіонерів відверто писав, що все навчання в школах на Півночі зводилося до зазубриванию молитов, а іншим воно й бути не могло, тому що єдиною метою подібних шкіл було "научение новоосвічених початковим істинам православної віри й деяких молитов" . Навчаючись на незнайомому або слабко знайомій мові й не знаходячи практичного застосування отриманим у школі знанням, люди швидко втрачали придбане й зберігали в найкращому разі навичка механічного складання букв у слова без розуміння їхнього змісту, подібно гоголівському Петрушці. Словом, щодо цього народи Півночі катастрофічно відставали навіть від інших народів царської Росії. Загальний відсоток грамотних по всій країні того часу не йде, звичайно, ні в яке порівняння із сучасним, але все-таки до кінця минулого століття він становив 28,4 %. У народів же Півночі рівень грамотності (офіційний) був в 30 разів нижче.

В. И. Ленін указував, що в країні з неписьменним населенням комунізму не побудувати. Тому з перших же днів свого остаточного твердження на Півночі Радянська влада впритул приступилася до підйому культурного рівня місцевого населення. Фактично заново створювалася мережа шкіл для малих народів. При гострій недостачі вчителів, при повній відсутності придатних приміщень, при недовірі, що зберігалася тоді ще, до школи з боку батьків швидкого розвитку щодо цього бути не могло. Проте до кінця 20-х років у районах перебування народів Півночі працювало вже 123 школи .

Почата була також і ліквідація неграмотності серед дорослого населення. Однак ефективність просвітньої роботи тоді була усе ще дуже невисокою. Школа змогла охопити не більше однієї чверті дітей шкільного віку. Але й це стосувалося тільки першого класу. Для наступних класів було характерне масове відсівання, що доходило до 75%.

Загальний рівень грамотності піднявся на той час приблизно до 10% . Невисокі темпи розвитку культури в той час пояснюються в значній мірі тим, що мовою навчання повсюдно, як і колись, залишалася російська мова, яким переважна більшість місцевих корінних населень у потрібній мері не володіло. Місцеві ж мови не могли бути використані для цієї мети, тому що вони були безписемними. Учителі й учні найчастіше говорили між собою на різних мовах. На уроках нерідко доводилося вдаватися до допомоги перекладачів. Ця перешкода була настільки значної й очевидної для всіх, що перший же з'їзд Рад Далекого Сходу в 1926 р.

визнав необхідним створення писемності на мовах найбільших з народів Півночі. Трохи раніше, наприкінці 1922 р.

, питання цей був позитивно вирішений колегією Наркомнаца РСФСР. Культурний ріст гальмувався ще однією важливою обставиною - відсутністю в народів Півночі своєї інтелігенції. Центральні й місцеві органи Радянської влади, опираючись на безкорисливу допомогу більше розвинених народів СРСР, уже із середини двадцятих років приступилися до підготовки кадрів місцевої національної інтелігенції, а також російських фахівців, що знають умови життя й мови народів Півночі.

Для цього створювалися різного роду курси на місцях, робітфаки й технікуми в Хабаровську, Іркутську, Томську, Інститут народів Півночі в Ленінграді, північні відділення в деяких педагогічних інститутах. Завдяки цьому вже на самому початку тридцятих років у народів Півночі утворився помітний прошарок інтелігенції.

Її народження дало можливість провести в першій половині тридцятих років колосальну роботу з ліквідації неграмотності серед дорослих, по розширенню мережі шкіл і поліпшенню постановки викладання, по вивченню в центрі й на місцях проблематики створення книг і газет для народів Півночі, по пропаганді різних знань. Результати не сповільнили позначитися. За два роки ( 1931-1932) число шкіл для народів Півночі виросло більш ніж удвічі. Їх стало 300, а ще через п'ять років - 550.

У школах було біля десяти тисяч учнів, тобто переважна більшість дітей шкільного віку. Відповідно зростав і загальний відсоток овладевших грамотою, що піднялася до кінця 30-х. років щонайменше до сімдесятьох. 30-е роки були відзначені виникненням масової тяги молоді у вузи, технікуми, спеціальні училища й на різноманітні курси. Поступово множилася армія вирослих із середовища народів Півночі вчителів, партійних, радянських, медичних, господарських, культурно-просвітніх працівників, і, що дуже важливо, поступово зростав рівень їхньої кваліфікації. Виросли свої письменники й науковці, художники й музиканти, інженери й льотчики, судоводители й охотоведи. Словом, за короткий час народи Півночі в культурному, так само як і в інших відносинах, невпізнанно змінилися.

Докорінний перелом у характері й темпах культурного розвитку відбувся саме в 30-х роках. Це був той рубикон, що розділив два істотно розрізняються періоду в історії культури народів Півночі. 20-е роки ( 1922-1931) були періодом діяльної підготовки до здійснення культурної революції. 30-е роки ( 1932-1941) знаменували різкий стрибок, яскравий спалах процесу культурної революції, що усього за неповне десятиліття зробила своє виняткової важливості справа. Найважливіша роль у забезпеченні сприятливих умов для культурної революції, безсумнівно, належить успішно проведеної в більшості національних районів колективізації, що відразу ж помітно підвищила добробут трудящих. Саме на самому початку 30-х років стали приносити відчутні плоди перші заходи молодих органів Радянської влади, спрямовані на здійснення політичної рівноправності, охорону здоров'я й підйом культури.

Але поряд із цим досить важливе значення мали також і ті зміни, які відбувалися в той же час у язиковому житті цих народів. Наприкінці 20-х - початку 30-х років разом з багатьма іншими народами СРСР деякі народи Півночі знайшли писемність на рідних мовах. Розробка питань, пов'язаних зі створенням писемності на північних мовах, була покладена урядовими органами на створений в 1930 р. у Ленінграді Інститут народів Півночі. "Золота грамота", як її з легкої руки першого нанайского поета А. Д.

Самара називали на Крайній Півночі, спочатку була створена на 14 мовах: ненецькому, селькупском, саамському, хантийском, мансійському, звенкийском, звенском, нанайском, удегейском, чукотському, коряцькому, ескімоському, нивхском і кетском. Писемність на саамському, удегейском, нивхском і кетском мовах через збиток фахівців, на селькупском і коряцькому через різкі діалектні розбіжності проіснувала всього лише кілька років і подальшого розвитку не одержала. По відкликаннях фахівців, це не спричинило труднощів, тому що носії цих мов, крім, може бути, коряцького, досить добре володіють і російською мовою. На інших вісьмох мовах писемність продовжує існувати, хоча розвиток її в різних народів і в різні періоди часу йшло вкрай нерівномірно, із чималими утрудненнями.

Намічені ленінградськими лінгвістами опорні діалекти, проекти алфавітів і правил орфографії піддавалися широкому обговоренню не тільки в середовищі фахівців, але й у гущавині носіїв цих мов. Із цією метою на місцях проводилися окружні або міжрайонні язикові конференції. Це були досить представницькі збори, учасники яких обиралися на сільських і колгоспних зборах. Мені самому вдалося брати участь у роботі двох таких конференцій, присвячених нанайской писемності (1931 і 1936 р.

). Конференції після активного й зацікавленого обговорення одностайно схвалили проекти створення писемності спочатку на основі латиниці (1931 р.), а потім на основі російської графіки (1936 р.). Не можу не відзначити, що на обох конференціях оратори гаряче привітали створення рідної писемності, розглядаючи це як дорогоцінний дарунок Радянської влади, і жодне виступ не містив і тіні сумніву в доцільності цього акту. З 1932 р.

почалося створення навчальної, політичної, промислової й художньої літератури. Підготовлені на той час кадри вчителів і культармейцев дозволили почати викладання в початкових класах шкіл і ліквідацію неграмотності на рідних мовах.

"Золота грамота" відкрила людям ока на широкий і дотоле невідомий їм мир, озброїла початковими науковими знаннями, вселила віру у свої сили, підняла людей у їхніх власних очах. Хто бував тоді в національних районах, той пам'ятає, звичайно, який підйом трудової й політичної активності, яке піднятий, святковий настрій панували там у той час. І старий, і млад з ентузіазмом трудилися на колгоспному виробництві, а потім з допитливим інтересом сідали за парти.

Куркульсько-шаманська агітація проти освіти вже не могла збити їх з користі. І це не дивно. Адже люди вперше відчули себе теперішніми людьми, рівноправними громадянами, здатними розвиватися й політично, і культурно. Усього який-небудь десяток років тому ні про що подібному вони й мріяти не могли. От що пише нанайский учений С. Н.

Оненко - очевидець і учасник цих подій у національних селищах Нижнього Амуру: "В 1932-1933 гг. були організовані міжрайонні короткострокові курси для підготовки кадрів по ліквідації неграмотності серед дорослого населення... Ця армія культурних працівників нанайского села під керівництвом районних партійних і радянських органів своєю активною, діючою агітаційно-пропагандистською роботою викликала до активізації всі нанайское населення, розбудила в ньому інтерес до громадського життя, прищеплювала населенню... прагнення до світла, до нового соціалістичного життя.

Буквально весь нанайский народ узявся за книги, папір і олівець, сіл за стіл у клубах, хатах-читальнях і школах, щоб вивчити "золоту грамоту" - цей великий дарунок Радянської влади" . Про тім же часі в лимані Амуру й на Сахаліні пише вчений-нівх Ч. М. Таксами: "Зі створенням нивхской писемності, виданням підручників і газети, з підготовкою кадрів по ліквідації неграмотності робота з освіти дорослого населення розгорнулася з особою силою. Майже в кожному нивхском селі були організовані лікнепи. Сюди приходила в основному молодь, а також дорослі й навіть старі. Навчання велося на нивхском мові.

Основною метою цих кружків була ліквідація неграмотності, але в дійсності вони перетворилися у своєрідні пункти політосвітньої роботи, тому що в цих кружках проводили читання книг, науково-популярних брошур, газет. Тут її розбиралися різні питання, викладалися принципи соціалістичної держави, читалися лекції... Сьогодні ми з особою силою почуваємо, яку більшу роль зіграли в той час ці невеликі осередки, куди прагнули люди, щоб опанувати хоча б елементарною грамотою, довідатися що-небудь нове, розширити свій кругозір, свої поняття" . Потрібно сказати, що 30-е роки в змісті посилення політичної й культурно-просвітньої роботи в масах населення Крайньої Півночі всіх віків - від шкільного до досить похилого - у вигідну сторону різко відрізняються як від попереднього, так і від часу, що пішов за ними. Зв'язок цих успіхів зі створенням писемності й поширенням грамотності на рідних мовах не підлягає сумніву. І ніяк не можна погодитися з О. П.

Суником, що намагався голослівно очорнити діяльність багатьох сотень ентузіастів народної освіти, заявивши, що "догматичне застосування відомого марксистсько-ленінського положення про безумовну рівноправність усіх без винятку мов принеслася у свій час відомий збиток справі культурного будівництва на радянській Півночі" . Не вважаючи потрібним займати місце розбором цієї плутаної фрази, помічу тільки, що "збиток", нібито принесений в 30-е роки культурному будівництву на радянській Півночі, "відомий", видимо, одному лише О. П. Сунику. У мене більше підстав судити про цей період, оскільки він протікав не тільки на моїх очах, але й при моєму й моїх шановних колегах особистій участі. І я, не боячись упасти в помилковий пафос, з усією відповідальністю за свої слова готовий затверджувати, що саме цей період і саме створення й поширення писемності на рідних мовах заклали основу для всього подальшого культурного розвитку малих народів Півночі.

Безглуздо думати, що робота па рідних мовах заважала оволодінню російською мовою, заважала розширенню кругозору. Саме навпаки, широкий розвиток просвітньої роботи на рідних мовах служило не тільки джерелом для придбання знань, але й безпосереднім приводом до оволодіння російською мовою. Одержавши елементарні знання за допомогою рідної мови, люди будили в собі потреба до вдосконалення цих знань і неминуче приходили до розуміння того, що без глибокого оволодіння російською мовою таке вдосконалення для них неможливо. Тяга до російської мови як найбільш ефективному в наших умовах засобу міжнаціонального спілкування й підвищення культурного рівня поступово й неухильно підсилювалася. Рідна мова, з одного боку, стимулював цю тягу, передбачену у свій час В. И.

Леніним, а з іншого боку - сприяв її практичній реалізації, тому що, як довів К. Д. Ушинский, оволодіння будь-якою новою мовою здійснюється тим скоріше й тім легше, ніж повніше й розумніше при цьому використовується допомога рідної мови. Уведений тоді в дію навчальний план неросійських початкових шкіл Крайньої Півночі припускав, що навчання в перших двох класах здійснюється рідною мовою учнів, але з першого ж класу багато часу приділяється на вивчення російської мови з тим розрахунком, щоб до третього класу діти опанували ним у достатньому ступені. Із третього класу навчання переводиться на російську мову, а рідна мова зберігається тільки як навчальний предмет.

До середини 30-х років на літературних мовах народів Півночі були видані повні комплекти підручників, велика кількість книг і брошур політичного, промислового й медичного змісту, переклади невеликих добутків російських класиків і радянських письменників, добутку місцевого фольклору й перші літературні досвіди починаючих письменників із середовища цих народів. Майже на всіх мовах в окружних і районних центрах видавалися газети. Місцеві радіовузли регулярно вели на цих мовах радіопередачі інформаційного й виховного характеру. За допомогою рідних мов бурхливий розвиток одержала художня самодіяльність.

Народжувалися такі нові для Крайньої Півночі форми мистецтва, як драматичний спектакль, сольний і хоровий спів, інструментальна музика, хореографічна мініатюра, станковий живопис, графіка й ін. Все це були елементи того загального революційного стрибка в області культури, що був викликаний появою писемності на рідних мовах. Положення змінилося з початком Великої Вітчизняної війни. Пішла на фронт молодь чоловічої статі, у тому числі більша частина, учителів і культурних працівників, авторів підручників і перекладачів, працівників місцевих газет і радіо. Змушені спроби використовувати на цій роботі втрати, що закінчили семилітку компенсувати, природно, не могли.

Робота багатьох шкіл і культурно-просвітніх установ поступово сама собою перейшла на російську мову. Такий зворот справи був змушеним і, очевидно, в особливих умовах того часу неминучим. Вести роботу на рідних мовах стало майже комусь. Після закінчення війни на дев'яти мовах народів Півночі - ненецькому, хантийском, мансійському, евенкійському, евенському, нанайском, чукотськ, коряцькому й ескімоському - відновило видання книг і газет. У національних школах були уведені підготовчі класи. У них і в перших двох класах навчання знову стали вести на рідних мовах, викладаючи одночасно російський мова як предмет з першого дня приходу дітей у школу.

Зайвий рік навчання російській мові (підготовчий клас) цілком забезпечував досить гарне оволодіння цією мовою з боку неросійських учнів. Успішна робота національних шкіл у короткий строк відшкодувала той збиток народному утворенню, що принесли військові роки. Підйом культурного рівня можна ілюструвати даними про два народи Півночі: амурських нанайцах і чукчах. Ці дані отримані в результаті соціолого-лінгвістичного обстеження, проведеного в 1967 р. Інститутом історії, філології й філософії Сибірського відділення Академії наук СРСР.

В 1926 р. серед усього корінного населення радянського Далекого Сходу грамотних було 10,5% . Приблизно такий же рівень грамотності був у нанайцев і трохи нижче, як можна думати, - у чукчів.

ДО 1967 р. цей рівень піднявся в нанайцев до 86,4%, у чукчів - до 92,3%. Якщо ж ураховувати тільки соціально-активні віки (від 9 до 49 років), як це звичайно роблять органи статистики, то в нанайцев ріст досягне дочти 90%, а в чукчів - 97,1%, лише небагато відстаючи від середнього рівня грамотності по всьому Радянському Союзі.

До того ж потрібно мати на увазі, що загальносоюзний рівень грамотності за останні 50 років зріс від 56,6 до 99,7% , тобто приблизно на 43%, тоді як у нанайцев він піднявся майже на 80, а в чукчів - на 90%. Це, звичайно, темпи приголомшуючі, такі, яких не знав жоден досоціалістичний лад суспільства.

Здається, що сформований до середини 50-х, як і до кінця 30-х, років порядок роботи неросійських шкіл з викладанням у початкових класах на рідних мовах цілком себе виправдав. Такий порядок заслуговував збереження й подальшого вдосконалювання. Його достоїнства полягали в тім, що він, по-перше, створював оптимальні умови для розвитку розумових здібностей дітей, тому що давно доведено, що цю мету здатний забезпечити тільки рідну мову; по-друге, дозволяв озброїти дітей гарним знанням російської мови, на якому вони продовжували навчання із третього класу, і паралельно давати їм початкове утворення рідною мовою; по-третє, попереджав небезпеку втрати дітьми рідної мови й тим самим розриву зв'язків між поколіннями. Уявити собі таку ситуацію, при якій доцільн і природним виявляється перехід на нову письмову мову й поступову відмову від старого, цілком можна. Це той випадок, коли значна більшість того або іншого народів свідомо воліє користуватися у всіх сферах свого життя мовою іншого народу, яким воно опанувало не гірше, ніж споконвічним рідним. Наявності цих двох моментів - суб'єктивної й об'єктивного, тобто загальнонародної волі й високого рівня володіння другою мовою - цілком достатньо для визнання переходу з однієї мови на іншій виправданим.

У той же час відсутність цих двох моментів або кожного з них робить перехід на нову мову невиправданими, чреватим негативними наслідками. В останні роки часто доводиться читати й чути заяви про те, що малі народи нібито втратили потреба у своїх рідних мовах і добровільно від них відмовляються, що вони вже в достатньому ступені опанували російською мовою, щоб користуватися ним у будь-яких випадках життя. А звідси неминучий висновок про недоцільність подальшого розвитку цих мов і про непотрібність писемності на них.

Вище вже приводилися деякі міркування із цього приводу О. П. Суника. У більше пізній статті того ж автора повторюється мотив про догматизм у язиковій політиці, що, з його погляду, полягає у визнанні можливостей розвитку для всіх без винятку мов . Видимо, щоб не бути догматиком, потрібно відмовитися від визнання такої можливості?

Так, звичайно! Адже, як затверджує цей автор, і В. И. Ленін дотримувався такого ж негативного погляду. О. П.

Суник пише: "Націоналістичними міщанами називав В. И. Ленін тих "нібито марксистів", які на чому світло коштує лають марксистів інших націй за "асиміляторство", вимагаючи всіма доступними сприяти способами розвитку всіх без винятку мов, всіх національностей такого, наприклад, багатонаціональної держави, як Росія" .

Дійсно, В.. И. Ленін називав націоналістичними міщанами тих, хто повставав проти природної асиміляції, але він ніколи й ніде не називав так прихильників сприяння розвитку всіх без винятку національностей і мов. В. И. Ленін і Комуністична партія ніколи не ділили, подібно К. Каутскому і його апологетам, народи й мови на перспективні й безперспективні, на ті, які повинні розвиватися, і ті, котрим розвиватися не покладено, на ті, котрим потрібно допомагати в їхньому розвитку, і ті, котрим допомагати не слід.

Навпроти, одним з наріжних каменів ленінської національної політики є категорична вимога безумовної рівноправності й волі розвитку для всіх без винятку народів і мов, виходячи із кревних і насущних інтересів трудящих. Більш того, В. И. Ленін і Комуністична партія завжди вважали обов'язковим не тільки прокламувати, але й практично забезпечувати рівноправність народів і мов. У постанові ЦК КПРС "Про підготовку до 50-летию утворення Сполучника Радянських Соціалістичних Республік" сказано: "...

на відміну від формальної буржуазної демократії, що проголошує, але ніколи на практиці не здійснюючу національну рівність, соціалістична демократія гарантує народам рівні права й можливості, створює умови для рішення національних проблем з урахуванням корінних інтересів працюючих різних національностей" . Часу для тверезої оцінки плюсів і мінусів ухваленого рішення було цілком достатньо. Виявилося, що за цей час успішність у неросійських школах, як і слід було сподіватися, знизилася. До того ж повне усунення зі шкіл рідних мов не зустріло схвалення з боку місцевого населення.

Тому в навчальні плани шкіл семи народів Півночі (ненцев, ханти, мансі, евенків, евенов, чукчів і ескімосів) знову вводиться як особливий предмет рідна мова. У такий спосіб експеримент із виключенням рідної мови зі школи визнаний неспроможним. Одне лише залишається незрозумілим - чому це розумне рішення не поширене на нанайцев, нічим принципово що не відрізняються від перерахованих вище семи народів (відсутність у цьому переліку коряцької мови може бути пояснено різкими діалектними розбіжностями). Насправді народи, у тому числі й малі, прагнуть якнайкраще опанувати російською мовою, але при цьому зовсім не відмовляються й від своїх рідних мов. На відміну від інших горі-лінгвістів вони розуміють, що одна мова іншому може допомогти, але перешкодити ніяк не може.

Рідні мови в народів Півночі продовжують грати досить важливу роль у житті цих народів, незважаючи на те, що тепер вони в деяких сферах свого життя всі частіше вдаються до допомоги російської мови. Звернемося до материалам. соціолого-лінгвістичного обстеження. Потреба в рідній і російській мовах і їхній уживаності характеризується наступними даними.

У сім'ї з дітьми-дошкільниками переважно рідною мовою говорить 47,3% нанайцев, 46,7% чукчів, на рідній і російській мовах однаковою мірою - 29,2% нанайцев, 31,1% чукчів, переважно російською мовою - 23,5% нанайцев, 22,2% чукчів; інакше кажучи, діти до надходження в школу чують будинку головним чином рідне мовлення. Не дивно тому, що російська мова стала рідним усього лише для 8% нанайских і 12% чукотських дітей у віці до 7 років. Виходить, переважна більшість вступників у школу дітлахів російською мовою в потрібній мері не володіють.

Це й служить причиною неуспішності (насамперед, по російській мові), другорічництва й відсівання учнів зі шкіл. У розмовах з дітьми-школярами дорослі намагаються частіше використовувати російську мову. Тут по вживаності російська мова деяким уступає рідному. У домашніх розмовах дорослих між собою й дітей з дорослими виразно домінує рідна мова. Тільки його застосовують у цих випадках 48,5% нанайцев і 75,6% чукчів, його ж поряд з росіянином - 33,0% нанайцев і 17,5% чукчів, тільки російський мова - 18,5% нанайцев і 6,9% чукчів. Під час роботи або навчання місце російської мови зростає.

Ним звичайно користуються при цьому 38,1% нанайцев і 34,6% чукчів, їм же, поряд з рідним,- 38,2% нанайцев і 29,6% чукчів, і тільки 23,7% нанайцев і 35,8% чукчів користуються винятково рідною мовою. Цілком природно, що головною областю застосування російської мови є міжнаціональне спілкування. Тут російською мовою користуються дочти 96% нанайцев і майже 82% чукчів. Усередині ж своєї національності поза сім'єю й роботою перевага віддається рідній мові. Це характерно більш ніж для чотирьох п'ятих всіх обстежених нанайцев і більш ніж для дев'яти десятих чукчів. Із загального числа опитаних рідним назвали російська мова тільки 5,2% нанайцев і 4,0% чукчів.

Інші продовжують уважати рідним для себе мова своєї національності. Дорослих запитували, на якій мові треба, на їхню думку, навчати дітей у першому класі школи.

21,4% нанайцев і 4,1 % чукчів не дали відповіді, чесно зізнавшись у своїй некомпетентності, 43,9% нанайцев і 27,6% чукчів висловилися за російську мову, 34,7% нанайцев і 68,3% чукчів - за рідну мову або його сполучення з росіянином. Відносно наступних класів школи відсоток воздержавшихся від відповіді доходив до 40 %, а за використання однієї російської мови висловилося від 44 до 57%. Самі опитувані обґрунтовували це бажанням, щоб діти краще опановували російською мовою. Бажання це цілком з'ясовно й виправдане.

Національні мови й культури малих народів не такі, щоб, замкнувши в них, можна було задовольнити всі потреби сучасної людини, а тим більше активного будівельника комуністичного суспільства. Такі потреби щонайкраще забезпечуються розумним сполученням рідної й російської мов, розподілом між ними сфер громадського життя. Але нічим не виправдане існуюче на місцях і в окремих лінгвістів наївна думка, що навчатися від початку до кінця треба тільки на одній мові, і цією мовою повинен бути не та мова, яким учні вже володіють у досконалості, а той, котрим їм має бути опанувати. Насправді ж досвід роботи шкіл і малих, і більших народів переконливо підтверджує повну можливість, а дуже часто й необхідність зміни на якімсь етапі мови навчання, наприклад, викладання в початкових класах рідною мовою, а в старших - на російському. Іншу картину дають відповіді на питання про доцільність вивчення в школі рідної мови як особливого предмета. Позитивно відповіли на це питання 53,7% нанайцев і 90,5% чукчів, негативно - 17,2 нанайцев і 4,7% чукчів, утрималися від відповіді 29,1% нанайцев і 4,8% чукчів.

А це означає, що переважна більшість зовсім не має наміру відмовлятися від своєї рідної мови. Батьки бачать, що їхні діти, навчаючись у школі, можуть поступово забути рідну мову, і хочуть запобігти такій можливості. Саме таке мотивування висловлювалося багатьма інформантами. Проблема мови навчання в школі здобуває особливу гостроту у зв'язку з рішенням XXIV з'їзду КПРС про загальну обов'язкову середню освіту. Поряд з відзначеними вище більшими досягненнями в області культури, не можна не відзначити порівняно низький загальний рівень утворення в народів Півночі. Так, наприклад, у нанайцев неписьменні й малограмотні серед осіб старше 7 років становлять близько 20%. Звичайно, це в основному люди старших віків, від 50 років і вище.

Але вони зустрічаються й у більше молодих віках. Саме ж показове, мабуть, не це, а відповідність рівня утворення віку. Умовимося вважати, що люди у віці 8-11 років повинні мати утворення за I-V класи, люди у віці 12-15 років - за V-IX класи, люди старше 17 років - повна середня освіта. У першій із цих груп ( 8-11 років) справа обстоит більш-менш благополучно. Лише 1,3% дітей не мають належного утворення й ще у відношенні 2,5% немає відомостей; можна думати, що й у них справа обстоит не так, як потрібно. А далі вже положення багато гірше.

У групі 12-15 років 30% дітей не мають потрібного утворення, у групі 16-17 років таких 66,8 %( а в більше старших віках - майже 90%. При такій ситуації здійснити загальна середня освіта в короткий строк зовсім не просто. Миритися з існуючим положенням не можна. Необхідно наполегливо шукати найбільш раціональні шляхи дозволу цієї проблеми. Одним з таких шляхів, по моєму глибокому переконанню, може з'явитися повернення до розумного використання рідної мови учнів у початкових класах - у першому, у перших двох або трьох залежно від конкретної обстановки, насамперед залежно від реального ступеня володіння російською мовою у вступників у школу. Література 1.

Сем Л. И. Історія створення писемності малих народів Радянського Далекого Сходу.

У сб.: Історія, соціологія й філологія Далекого Сходу. Владивосток, 1971, стор. 110. 2. Кронгауз Ф.

Ф. До історії школи на Крайній Півночі.- У сб.: Освіта на радянській Крайній Півночі.

Л., 1958, стор. 40.3. Матеріали I Всеросійської конференції по розвитку мов і писемності народів Півночі.

М.- Л., 1932, стор. 75.4.

Оненко С. Н. Радянське й культурне будівництво в Нанайском районі. Уч. зап.

Ленинградск. пед. ін^-та ім. А. И. Герцена, 1957, т.

132, стор. 49.5. Таксами Ч. М.

Нівхи. Л.

, 1967, стор. 240-241. 6.

Суник О. П. Про язиковий розвитку деяких нечисленних народів Сибіру.- У сб.

: Розвиток літературних мов народів Сибіру в радянську епоху. Улан-Уде, 1965, стор. 22.7. Далекосхідний край у цифрах. Хабаровськ, 1929, стор. 69.8.

Народне утворення, наука й культура в СРСР. Статистичний збірник. М., 1971, стор. 21.9. Суник О.

П. Деякі проблеми язикового будівництва в СРСР.

"Вопр. мовознавства", 1971, № 6, стор. 23.10. Там же, стор. 18.11. "Правда" від 22 лютого 1972 г.

Если домашнее задание на тему: » Аврорин – Роль рідної й російської мов у культурному підйомі народів Півночі оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.