Центральний персонаж роману Гюго «Собор Паризької богоматері»

Образ разючої сили, яскравий і потужний, одночасно відразливий і притягальний. Мабуть, із всіх персонажів роману саме К. найбільше відповідає эстетическим ідеалам романтизму: він як гігант-велетень піднімається над низкою досить пересічними, поглиненими своїми повсякденними заняттями людей. Прийнято проводити паралелі між Квазімодо й Эсмералъдой (фізичне каліцтво й краса); К. і Клодом Фролло (безкорисливість щирого почуття й егоїзм); Квазімодо й Фебом (велич духу людини з низів і дріб'язкове самозамилування й облудність аристократа). По силі впливу образ Квазімодо можна зрівняти тут лише з образом самого собору, що на сторінках роману існує на рівні з живими персонажами правах

Та й автор неодноразово підкреслює взаємозв'язок К., що виріс при храмі, із самим Нотр-Дам. «Міцні узи зв'язали дзвонаря із собором Виступаючі кути його тіла начебто створені були для того, щоб вкладатися в увігнуті кути будинку».

Історія життя К. гранично проста з погляду собитийного ряду. Відомо, що шістнадцять років тому він був підкинутий саме в ту колиску, з якої викрали крихітку Агнесу (Эсмеральду), що було йому тоді біля чотирьох літ

Маля вже в дитинстві відрізнялися разючим каліцтвом і в усіх викликав лише відразу. «Подвійне нещастя випало на частку Квазімодо, - пише Гюго, - каліцтво й темне походження». Маляти охрестили, вигнавши в такий спосіб «диявола», і відправили в Париж, у собор Паризької богоматері. Там його вже готові були кинути в багаття як нечестивця, але молодий священик Клод Фролло заступився за нещасну дитину, усиновив його й дав йому ім'я - Квазімодо (у католиків так називається перша неділя після паски, а саме в цей день хлопчик був виявлений). З тих пор він так і жив у соборі, ставши згодом його дзвонарем. Люди не любили К. за його каліцтво, ображали й глузували з нього, не бажаючи побачити за потворною зовнішністю благороднейшую, самовіддану душу. Дзвона стали його пристрастю, замінивши своїм звучанням радість спілкування із близькими. І саме вони привели до нового лиха: від постійного дзвона Квазімодо оглухнув

Перше знайомство читача із цим незвичайним героєм відбувається в момент, коли го за виродливу зовнішність обирають татом блазнів. «...Чотиригранний ніс, подковообразний рот, крихітне ліве око, майже закритий щетинистою рудою бровою, у той час як правий зовсім зникав під величезною бородавкою... Величезна голова... величезний горб між лопаток, і інший, що врівноважує його, - на груди» - це далеко не повний перелік ознак каліцтва Квазімодо. У той же день, тільки пізно ввечері, Квазімодо намагався на прохання свого наставника викрасти Эсмеральду, за що потрапив під суд. Суддя був у такому ж ступені глухий, як і К., і, побоюючись, що його глухота виявиться, вирішив покарати дзвонаря построже, навіть не представляючи, за що карає. У результаті К. виявився в ганебного стовпа. юрба, Що Зібралася, знущалася з нього як тільки могла, і ніхто не побажав дати йому налитися, крім Эсмеральди. Дві долі переплелися, доля красуні й доля безрідного виродка

Коли врятована від шибениці Эсмеральда запитує Квазімодо навіщо він її врятував, те чує відповідь, повною мірою отражающий його велетенську натуру: «За цю краплю води, за цю краплю жалості я можу заплатити лише всім своїм життям». Він віддає врятованої Эсмеральде й свою келію, і свою їжу, а помітивши, як вона реагує на його виродливу зовнішність, намагається пореже попадатися їй на очі. Квазімодо спить на кам'яній підлозі у входу в келію, оберігаючи спокій Эсмеральди, а любуватися нею дозволяє собі тільки тоді, коли спить вона. Бачачи, як страждає Эсмеральда, К. готовий привести до неї Феба.

Ревнощі, як і будь-який інший прояв егоїзму й себелюбності, далека К. Причому образ К. міняється по ходу роману, стаючи усе більше привабливим. Якщо спочатку згадувалося про його злостивість і дикість, то надалі для подібних характеристик уже немає підстав. К. навіть починає писати вірші, намагаючись із їхньою допомогою відкрити Эсмеральде таза на те, що вона бачити не бажає: «Не дивися на особу, дівчина, а заглядай у серце. Серце прекрасного юнака часто буває потворно, є серця, де любов не живе».

В ім'я порятунку Эсмеральди Квазімодо готовий розтрощити всі й всіх, навіть собор. Його рука поки не піднімається лише на Клода Фролло, на першопричину лих. Виступити проти свого заступника К. порахував можливим після того, як побачив його тріумфально регочучим у момент страти Эсмеральди. І тоді він «своїми могутніми руками зштовхнув архідиякона в безодню». Гюго не описує останніх моментів життя героя. Але трагічний кінець визначений уже в той момент, коли він вимовляє фразу: «От усе, що я любив!» - дивлячись із висоти собору на бездиханну білу фігурку Эсмеральди в петлі й розпластаний на кам'яній площі чорний силует Клода Фролло.

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе