Д. И. Урнов. Геній століття


"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" уважатися його батьківщиною. Байрон був хром, але, не бажаючи нікому поступатися першістю, посилено займався боксом, плаванням, фехтуванням і верхівковою їздою. А Шекспір... Адже його, здається, зовсім не було? Або за нього писав хтось інший?

Подібні подання можуть бути неточні й зовсім легендарні, однак рідко вони бувають випадковими й у кожної з легенд є своя логіка.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" воістину випадкових, підґрунтя його полягала в труднообяснимости явища. "Це був геніальний мужичок", - думка про Шекспіраа, що сучасники чули від Пушкіна [1]. Але, при всій геніальності, як міг він написати такі обемлющие всесвіт п'єси?

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" переорана й навіть до крупиць перебрана руками [2]. Це не означає, начебто у вивченні Шекспіра не залишилося неясностей або білих плям. Білі плями є, так ще які! Наприклад, майже нічого не відомо про найперші роки Шекспіра в театрі; ці роки, що охоплюють зразкове п'ятиліття, так і називають "темними". Але все, що можна було довідатися про репертуар, про пристрій сцени й залу для глядачів, про акторів і драматургів шекспірівських часів, вивчено досконально. У результаті оточення Шекспіра, обрисовує контуром його фігуру в тих випадках, коли про нього самому немає відомостей. Поки ні, оскільки дослідницька робота йде на овний хід і шекспироведи з'єднаними зусиллями в різних країнах витягають на світло всі нові факти. Ще в минулому столітті думали, начебто Шекспір був мало відомий у свою епоху, і це викликало всякі домисли. Тепер ми знаємо щонайменше п'ятдесят вісім відгуків про Шекспіра, що належать сучасникам. Чеські вчені встановили, що вже тоді, у ту епоху бродячі акторські трупи грали шекспірівські п'єси в них у Богемії (так називалася Чехія). І навіть "темні роки" небагато посвітліли за саме останнім часом: удалося відшукати якогось "Шакспера", що саме в ту пору був домашнім учителем або секретарем в однієї досить вельможної особи.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" "Народився, женився, став переробляти чужі п'єси, писати свої, потім склав заповіт і вмер", - так скептики ніколи підсумували відомості про Шекспіра, і ця видима вбогість знань спонукувала сумніватися в "канонічній" біографії. А нині ми знаємо, у якій обстановці з'явився на світло Шекспір і як виховувався, точніше, як виховувалися люди в його середовищі, яка було їхнє домашнє життя. Одним словом, казавшееся в долі Шекспіра мрячн і сумнівним виявляється прояснено. Взяти хоча б те ж саме вчителювання. Про нього було давно відомо по переказах і слухам: перші збирачі англійської старовини зуміли запам'ятати їх ще в XVII столітті, а тепер, не виключено, ми довідаємося, яке жалування одержував учитель (або секретар) Шекспір.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження"

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" видання: розбійники книжково-видавничого ринку колись обкрадали самого Шекспіра, безмитно й безоплатно передруковуючи його п'єси. Ці злодійські видання згодом - століттями! - морочили читачів і шекспироведов, збиваючи їх зі сліду й змісту дивною хронологією. І от підробки, виконані із превеликим тщанием, з використанням потрібного паперу й шрифтів, викриті: не встояли вони перед проникливістю інфрачервоних променів, і комп'ютери допомогли відсіяти підроблене від справжнього.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" здивованих питань: чому покинув він рідні краї й рушив у далекий по тимі часам Лондон? Чи могла той самий людина створювати грандіозні трагедії й... і скуповувати нерухоме майно? Нині ми знаємо: дорога була второваної, багато хто йшли по ній у пошуках удачі, і Шекспір виявився в столиці не один. А якщо Шекспір слил чи ледве не експертом у всіх областях від філософії до садівництва, то треба було, у свою чергу, вивчити як треба й ученість Шекспіра; і виявилася вона скоріше великої, чим точна й ґрунтовної: освіченість самоучки. Велика творчість, звичайно, залишається таємницею, як невичерпна глибина. "Шекспір, - сказав відомий своєю парадоксальною дотепністю Бернард Шоу, - викликає в мене особливу ворожість тоді, коли я порівнюю по розмаху його розум з моїм власним".

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" із провінції в столицю, що піднялася з напівписьменної (а може бути, і безграмотної) середовища на висоти культури. Чи міг гігант, дорівнює Шекспірові або Ломоносову, не вибитися в люди? Ранній біограф Шекспіра, що чув Шекспірівських сучасників, записав: "У нього був не уступає йому по здатностях друг-одноліток, однак він умер зовсім молодим". А ще один шекспірівський співвітчизник, поет-романтик Шеллі, говорив про "німих безвісні" геніїв з народу, що не сказали свого слова, що канули безвісти в Лету, що сгинули десь там, у море людському. Товстої, що мав всі підстави судити по собі про значення в долі художника й здатностей, і обставин, завжди підкреслював, що для успішної творчості необхідна безліч умов, які з'єднуються дуже рідко.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" енергію "найбільшого прогресивного перевороту із всіх пережитих до того часу людством". Виразився переворот у перебудові середньовічно-феодального миру в усіх напрямках. Зміни назрівали поволі, і епохальні відкриття, що визначили характер Нового часу, відбувалися ще в надрах середньовіччя. Гуманізм як наука про справи земних, людських зародився в стінах монастирів і перших університетів, що нагадувала ті ж монастирі. Але що було надбанням учених розумів, схоластів, то зробилося духом часу, поширилася як віра в людину, його значення й безмежні можливості. "Человекоизучение" стало человекоутверждением, втілюваним практично, повсюдно, різнобічно, яку б з областей життя не взяти, приватну або суспільну, яку би сферу діяльності не вибрати: політику, економіку або художню творчість.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" людин Відродження, усвідомивши себе хазяїном власної долі, міг кинути не тільки сім'ї, але й богові, і королеві, сеньйорові, будь-якому авторитету. Що з безоглядного самоствердження могло відбутися, ми довідаємося, читаючи Шекспіра і його сучасників, а все-таки ця самосвідомість з'явилася наймогутнішим двигуном, важелем, за допомогою якого зі шляхи людства виявилися прибрані багатовікові перешкоди й досягнуті грандіозні результати.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" державою й починала боротьбу за світову першість. До тріумфу в цій боротьбі було ще дуже далеко, не одне сторіччя, але все-таки патріотичні, національні почуття англійців виявилися натхненні остаточно узаконеною незалежністю від католицького Рима, значними перемогами на море над іспанцями, що зміцнів здатністю тримати на відстані витягнутої збройної руки свого найближчого й дуже честолюбного сусіда - Францію.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" протестантів-пуритан, а при житті Шекспіра - католиків; хвилями прокочувалися по країні разом з епідеміями й іншими стихійними лихами хвилювання на релігійному, національному, соціальному й політичному ґрунті. Шекспір, можливо, уже перебував у Лондоні, коли до столиці дійшла звістка про розправу над Марією Стюарт, а сама королева Єлизавета Тюдор умерла незабаром після того, як їй удалося-таки придушити спробу двірського перевороту.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" буржуазною революцією. Це був час підйому. Погляду англійців як би відкривався увесь світ. Вони зробили своє перше кругосвітнє плавання, досягли Нового Світла, заснували там, як і в Африці, перші колонії, шукали золото на берегах Амазонки й Оріноко, створили, придя в устя Північної Двіни, Московську торговельну компанію, а потім по її прикладу - Ост-Индскую компанію, Мароккскую компанію, Левантскую компанію... "Немає морів неходжених, немає земель незвіданих!" - цей вигук англійського капітана, "морського сокола" тих часів, будучи очевидним перебільшенням, точно виражає самосвідомість шекспірівських сучасників.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" міста зачахли, втративши державне й господарське значення, але торгівля й ремесла росли й поширювалися по всій країні, і не тільки через приплив умільців-іноземців, що шукали на Британських островах притулку від релігійних переслідувань.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" подальшому будуть тільки наростати, - протиріччя прогресу. Кожне з нововведень, плідн і перспективне, мало й зворотний бік, обходилося дорогою ціною. Якщо розкріпачення людської особистості, гуманізм як ідеологія з'явилися матеріалом шекспірівських трагедій, то й всіх інших процесах оберталися трагічно. Так, державне єднання досягалося за рахунок нещадного придушення всякого місництва, особливо на границі із Шотландією або на острові ейре, в Ірландії. Що ж стосується успіху виробнича й торговельного, те його ціна була образно визначена задовго до Шекспіра найбільшим англійським мислителем-гуманістом Томасом Мором: "Вівці пожирають людей". Для розширення ткацької справи, заради овечих пасовищ багаті й родовиті землевласники урізали селянські ділянки, повністю привласнювали вгіддя, що вважалися загальними, а те й зовсім зганяли сільське населення з насиджених місць. Кріпосна залежність в Англії була скасована ще в XIV столітті, однак замість обмежень, що звалилися, виникали нові перегородки, замість старої феодальної міцності - нове, наймане рабство. обгороджені поля, Що Збезлюділи, стали Цитування тексту взято із книгиом прекрасної вовняної сировини, знедолені люди поповнювали ресурси найвигіднішої, дешевої робочої сили, на більшу дорогу історії вони вийшли вільними в тому числі, як сказав Маркс, від усякої власності.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" але й уздовж дорогий водружалися шибениці: учорашній хлібороб ставав бурлакою, що не пристроились бурлаку повідомляли "небезпечним" і за найменшу, нерідко спровоковану провину пороли, таврували, вішали. фермер, Що Повісився, що згадають у Шекспіра в "Макбеті", - це лити малий фрагмент тої сторінки англійської історії, що вписана в літописі людства, по вираженню Маркса, мовою крові й вогню.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" так звана "Зоряна палата", покликана викорінювати всяку крамолу. Але причина, звичайно, не тільки в цьому. Суть, видимо, у тім, що відбувалося й знищення, і розшарування селянства, а шекспірівська сім'я виявилася, якщо так можна виразитися, на підйомі. Підйом і був пафосом його творчості. Шекспір покинув рідне місто, коли справи, успіх його батька похитнулися, але той, кому довелось побувати в рідних місцях Шекспіра, побачити його місто й зрівняти будинок, у якому він народився, з тим будинком, що він придбав пізніше, зміг наочно переконатися, наскільки його життєвий шлях ішов у гору. Це не означає, зрозуміло, начебто, складаючи приголомшливі трагедії, Шекспір тим часом спокійно робив свої справи.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" ситуації, наскільки дозволяють судити факти, Шекспір займав особливу позицію - у силу виняткового розуму.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" сто років до народження Шекспіра, в XIV-XV століттях, зв'язане подання про "стару веселу Англію". Це ті самі "селяни старого загартування", вільні землепашци, йомени, яких побажав викликати з минулого Гулливер, коли вчені лапутяне надали йому таку можливість. Шекспір же бачив цих людей у будинку родичів матері. А батько його був уже городянином, буржуа, бюргером, ремісником і торговцем, він займався шкіряною справою, а також приторговував м'ясом і вовною.

Розташований на ріці евон шекспірівське містечко Стретфорд перебував на перетинанні жвавих торговельних шляхів, водних і сухопутних.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" і навіть містам, що втрачають своє значення, і Стретфорд, імовірно, міг би захиріти, якби в ньому згодом не розвивалася особлива промисловість і комерція - шекспірівська. Шекспір дивиться тепер на туристів з кожної вивіски, а от і міст, той самий, по якому він колись відправився на пошуки удачі, а потім повернувся в рідні краї.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" приїжджі актори. Відомо навіть, скільки було виплачено акторам за розпорядженням міських влада; один раз ним не тільки добре заплатили, їх ще й почастували, а іншим разом дали всього один шилінг: подання, видно, не сподобалося.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" кращі, прославлені майстри сцени, у тому числі й такі, які потім будуть грати разом із Шекспіром його п'єси.

Сусідами Шекспиров були Бербеджи, власники постоялого двору. Це за два кроки від шекспірівського "будинку народження", у чому легко переконатися, оскільки за чотириста років Стретфорд мало змінився. Шекспір і Бербедж - ті ж імена коштують поруч, у списку однієї й тої ж лондонської трупи. Картина складається, стало бути, що випливає театр у Лондоні, що так і називався Театр, заснували Бербеджи, батько із двома синами, а до них приєдналися брати Шекспири й теж стали спочатку акторами; один брат, молодший, по ім'ю едмунд, не переніс чергової епідемії й був похований у Лондоні, а старший Вільям витримав битву життя до кінця, повернувся на батьківщину й завершив своє століття, залишивши після себе потомству цілий їм створений мир і - "другий по величині будинок" у місті.

Показують у Стретфорде й школу, що міг відвідувати Шекспір. Показують навіть парту, за якої він нібито провів кілька років. Але це, м'яко говорячи, реконструкція. Зате справжніми є підручники, звичайно, не ті ж екземпляри, але в принципі ті самі, по яких училися в епоху Шекспіра і які, відповідно, згадуються в його п'єсах: запам'яталися на все життя.

Школа в Стретфорде, що мала назву Нової королівської, була "граматичної", інакше кажучи, у ній учили читати й писати, при цьому головним чином по-латинському. "Шекспір знав мало по-латинському й ще менше по-гречески", - відгукнувся про нього сучасник. Але адже все пізнається в порівнянні, а цей сучасник, теж драматург, Бен Джонсон, закінчив школу найкращу, столичну й на древніх мовах висловлювався вільно. Але й у Шекспіра, як установлено, учителі були непогані, з університетськими дипломами, і вони дали йому основи знань по літературі, історії, географії, які надалі він уже сам премножив. Серед сучасників, побратимів по перу й сцені, Шекспір виглядає не гірше багатьох. От перед нами зведена анкета письменників тих часів, складений дослідниками список у дві сотні людин, із вказівкою походження, утворення і якого-небудь супутнього роду занять. Ліричні поети - переважно аристократи з університетським утворенням (поезія для них - заняття дозвілля); деякі професіонали, що заробляють літературною працею, також є "університетськими розумами", але вони, як трагедиограф Кристофер Марло, теж з ремісників, син шевця, одержували дотацію. Деякі - і зовсім без формального утворення. Так що Шекспір, син шкіряника, учень Нової королівської школи, з'являється фігурою цілком характерної: типове для літературно-театрального середовища походження, типове утворення, словом, розповсюджена доля.

Літературні братії, що пише заради хліба насущного, тоді, як правило, називали жебрачці. Не багато заробляли й звичайні актори. Краще доводилося тим, хто вмів і складати, і виступати на сцені, і понад усе входив до числа власників театру. Положення Шекспіра було саме таке, і хоча цю позицію завоював він не відразу, вступив він на шлях творчості, треба думати, не тільки по натхненному пориві.

Шекспір пішов зі Стретфорда, коли в нього самого вже була власна сім'я, троє дітей Ранній біограф від старожилів чув, що "він мав звичай раз у році бувати в рідних краях". Схоже, приносив оброк. Але все-таки на кілька років після відходу зі Стретфорда Шекспір зникає з поля зору дослідників, отут і тягнеться "темна" (для нас) смуга, заповнена переказами й здогадами. Перші збирачі Шекспіріани записали, начебто він браконьерствовал і попався в заповідному лісі, що він давав уроки "десь в окрузі", що приєднався до мандрівних акторів... Одне іншого не виключає, і, як уже відзначено, якась основа в таких оповідань, імовірно, є. Але от що обертає на себе увага вже як факт: ми бачимо Шекспіра в Лондоні серед земляків (вони ставлять його п'єси, і його поеми публікує видавець родом теж зі Стретфорда) [3]. Тому цілком розумним здається припущення, що шлях Шекспіра в Лондон - це відхід на заробітки, не романтична втеча, а спроба поправити свої справи. Після того, як він испробовал різні способи, Шекспір, видимо, вирішив діяти в силу схильності, про яку старожили раннім шекспироведам теж повідали, а саме - "природної схильності до поезії й акторства".

И його дуже незабаром примітили, причому не тільки земляки й друзі. "...Завелася одна ворона-вискочка, оздоблена нашим пір'ям. Це людина із серцем тигра в обличчя актора, і він думає, що здатно гримотіти сценічним віршем, начебто кращий з нас, а він всього-на-всього пройдисвіт, що всюди сунеться й загордився себе єдиним у країні Потрясателем-Подмостков", - такий перший розгорнутий відгук про Шекспіра. Але де ж тут Шекспір? А в натяку на його войовниче прізвище " Шейк-Спир", що означає Потрясатель списа. Тут же є переінакшений рядок з його п'єси: "ПРО, серце тигра в жіночій оболонці!" ("Генріх VI", частина III). Належав просочений отрутою випад письменникові й містив звернене до інших письменників попередження: у літературно-театральному світі, де одні повинні складати п'єси, а інші їх грати, раптом з'явився спритний малий, що не тільки став актором, але й заделавшийся драматургом; куховарить він бурхливі трагедії (про що можна судити хоча б по одному рядку), що користуються успіхом: інакше навіщо ж його побоюватися? Автор злобно-заздрого памфлету, талановитий, але безпутний Роберт Грін навіть не встиг побачити своїх рядків у пресі - умер від пороків розгульного життя, але що б він сказав згодом, коли той же "вискочка" взяв у нього з повісті сюжет для своєї п'єси!

За винятком злостивості цей випад має, звичайно, надзвичайно велике значення. Він важливий як віха, що вказує строки шекспірівського дебюту. А якщо отрута з нього видалити, то вийде досить точна характеристика раннього Шекспіра, його первісного положення в театрі, літературі й суспільстві. "Вискочка" звучить образливо, але взагалі найбільш характерні й значні люди тої пори належали до розряду "вискочок", тобто докорінно міняли своє положення в суспільстві й саме суспільство. Англійське дворянство тоді здебільшого було "новим", титули були отримані якщо не в першому поколінні, персонально, те вже не далі як батьками й дідами тих, хто тепер оточував королівський трон. Перші люди в державі були вихідцями з низів або, як канцлер Бекон, дітьми таких вихідців. А ким був Роберт Грін? Подивимося в згаданому списку письменників по графі "Чий син?": син лимаря. Сам він вискочка! Тільки начебто заколишній про це. А Шекспір - почав він шлях простолюдином, сином кушніра, однак якщо подивитися графові "Ким умер?", те прочитаємо: есквайр, буквально "зброєносець лицаря". Прямого значення в ту пору слово вже не мало, але всякому було зрозуміло як позначення першого щабля по шкалі привілеїв; інша назва для того ж титулу - джентльмен, буквально "шляхетна людина". Про батька Шекспіра говорили, що він "майже джентльмен", а Шекспір домігся звання офіційно. Ми бачимо це по паперах, бачимо й герб Шекспіра - сокіл, що потрясає списом. Так що Роберт Грін вірно, хоча й з підвищеною емоційністю, розпізнав конкурента.

Випад точний як професійний рахунок, пред'явлений новачкові. Скривджений попередник правий, указуючи, що "усюди, що сунеться пройдисвіт," користується плодами загальних досягнень. Але якби в англійському театрі всі вже було досягнуто, тоді Шекспірові й з'являтися було б нема чого. А возделанность ґрунту необхідна для піднесення такого гіганта. Прийшов Шекспір, і англійська драма, уже оброблена обдарованими професіоналами, начебто автора злісних рядків, заграла новими фарбами. Грін не міг і передбачати, як ще затрясе театральні підмостки цей вискочка.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" які приписуються Шекспірові повністю або частково, як співавторові. Всі шекспірівські п'єси йшли у свій час на сцені, двадцять із них були надруковані при його житті й тридцять шість увійшли в збірник, так зване "перше фоліо" (1623), складений акторами вже після його смерті. Все це говорить про те, про що й говорили сучасники, молодші, шедшие слідом за ним, - "про істинно вдалу й плідну діяльність майстра Шекспіра".

Якщо цю характеристику розглядати поруч із похвалами іншим авторам того часу, то положення Шекспіра серед сучасників уже не виглядає винятковим. А якби нам, як Гулливеру, дали можливість і перенеслися б ми в шекспірівську епоху, то на питання "Де отут Шекспір?" ми б, напевно, услихали: "Який Шекспір?" Усі знали Смита, не поета й не драматурга, а письменника-проповідника, його повчальними мовленнями заслухувалися й зачитувалися. Але якби ми запитали, де театр "Глобус", те нам би, імовірно, указали відразу.

...Там ставляться такі п'єси, як "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", - їх досить багато хто люблять подивитися. Який Гамлет? Це кожний скаже: він на датському ґрунті з розуму зійшов і висланий в Англію. І коли цей Гамлет, принц нещасний, від любові збожеволівши, стрибає в могилу, те, право, сльоза прошибає, а коли гробар, цей блазень гороховий, перш ніж могилу копати, стаскивает із себе жилети - чотирнадцять штук рівно, те, їй-богу, зі сміху лопнеш! Хто п'єси-те писав? А хто ж його знає! Так їх і писати нема чого, це історії знову ж усім відомі, їх і в інших театрах скільки разів показували, тільки на свій манер...

Так по натяках самого Шекспіра й іншим Цитування тексту взяте із книгиам представляється обстановка, у якій він працював. Шекспірівські п'єси виконувалися й при дворі, у знатних будинках, університетах, професійних корпораціях, відомий випадок, коли того ж "Гамлета" грали на кораблі у відкритому морі. Але в основному писав Шекспір для такої аудиторії, яка збиралася в "Глобусі": численна, разноликая; одні не розуміють і розуміти не хочуть нічого, крім грубих ефектів, а інші морщаться від найменшої безглуздості; одні простодушні, немов діти, інші у своїх смаках і запитах изощренни.

Усім доступних театрів у Лондоні (при населенні, як ми пам'ятаємо, у двісті тисяч) існувало дев'ять, і в кожному могло поміститися (набитися) чи ледве не три тисячі чоловік. Старі гравюри й одна замальовка очевидця дають можливість судити, що являли собою ці театри зсередини й зовні: дерев'яні балагани без даху, сцена без завіси, публіка коштує, і лише глядачі побогаче й познатнее займають місця в ложах або ж прямо на сцені, там і сидіти можна, і зверху не каплет - навіс є. Ці театри раз у раз горіли, знову відбудовували, відкривалися й закривалися, судячи із сезону й залежно від влади, які бачили в них принаду для ледарів, вогнища зарази й, звичайно, Цитування тексту взяте із книги пожеж. Хіба охоронців порядку не можна зрозуміти? Зрозуміти можна й тих охоронців сценічних норм, які в наступні часи не знали, що із цими п'єсами робити, як їх ставити, куди запроторювати деякі епізоди і як можна настільки швидко міняти місця дії? Не будемо робити вигляд, що нам усе в шекспірівських п'єсах зрозуміло: рідкий сучасний спектакль по Шекспірові обходиться без купюр і змін у тексті, якими п'єса пристосовується до нашого розуміння. Сам Шекспір і користувався цією строкатістю, і тяготився нею, як про це сказано знову ж в "Гамлеті". Спробуй справді догодити й "приземкам" (глядачам на землі, у партері) і знавцям з лож!

А все-таки Шекспір був одним з популярних драматургів свого часу, виходить, умів догодити, тобто залучити у свій театр і недосвідчену, і навіть дуже спокушену публіку. Але може бути, шекспірівська драматургія була тим, що ми тепер відносимо до "масової культури"? Ні, подібну "культуру" тої пори являв собою інший театр, поруч із "Глобусом", істинно балаган або, точніше, цирк: там англійськими бульдогами труїли російських ведмедів. Успіхом користувалися в Лондоні й театральні видовища, де ревіння й крові, нехай бутафорської, бувало не менше. Гамлет говорить про їх, просячи приїжджих акторів нічого такого не виробляти, не рвати пристрасть у жмути. Розповідає Гамлет і про іншу крайність, про уміло й ретельно написаній п'єсі, показаної всього лише один раз, тому що вона виявилася чимсь начебто російської ікри (яку саме тоді стали через Московську компанію доставляти в Англію). Інакше кажучи, те була їжа для деяких, або, як У Шекспіра сказано, "для генералів". Ні, таких п'єс Шекспір не писав, він писав і для "генералів", і для "рядових", і для багатьох, і для деяких: тому виявився він дійсно єдиним у своєму роді.

И вже сучасниками, деякими з них, це було усвідомлено. Тим же Бенем Джонсоном. Він, друг-суперник, і дорікав Шекспіра за безглуздості, і радив йому викреслювати побільше, але зате вуж коли треба було писати передмову до "першого фоліо", тоді, підводячи підсумки, Бен Джонсон написав наступне: "Душу століття! Предмет загальних удивлений і захватів і чудо нашої сцени! Повстань, Шекспір мій! Не дорівняю тебе ні до Чосеру, ні до Спенсеру, не стану я й Бомонта молити посторонитися й дати твоїй могилі місце. Сам служиш ти пам'ятником собі, і вічно буде жваво твоє мистецтво, поки живо твою книгу й поки дістане в нас розуму, щоб читати її й захоплюватися". Суддя причепливий і безсторонній, Бен Джонсон не забув, що в Шекспіра були пробіли в утворенні, що погано розумів він по-латинському й ще гірше по-гречески, але, немов згадуючи нападки Гріна й говорячи, як Шекспір "тряс сцену", він тепер ставив його в один ряд з найбільшими трагіками античності. "Він належить не одному століттю, але всім часам. Сама природа пишалася його задумами й з радістю наділялася в одяг його віршів". Хіба нині ми думаємо інакше? У наш час у різних країнах всі частіше говорять про те, що наступного разу на висоту, рівну шекспірівської, література піднялася в XIX сторіччі в Росії. Згадуємо ми про це для того, щоб через близький нам матеріал краще відчути унікальність такого моменту, коли письменник (або письменники) знаходить значення загальності, коли письменник начебто б вознесенський над юрбою й у той же самий час він - з усіма, коли його мистецтво високо й доступно, коли він глибоко індивідуальний і одночасно говорить від імені багатьох. У масштабах історії це, звичайно, момент, мить, унікальне, дивовижне, що сполучить у собі, як рідка мить удачі, дуже багато чого: накопичуються сили націй, культивується ґрунт, концентрується духовна енергія, удосталь висуваються дарування, чи ледве не кожне з яких здатне виконати велику місію, і саме суперництво видатних людей сприяє вулканічному вибуху творчості.

По-своєму унікальна в такий момент і розміщення суспільних сил. Як могли Шекспір з Бербеджем домогтися для своєї трупи королівського заступництва? А вони цього домоглися: заступництво впливових осіб театрам було тоді необхідно, інакше акторів дорівнювали до дуже небезпечних бродяг. Спочатку шекспірівські актори вважалися "людьми лорда-камергера", а потім - самого короля. Як же вийшло, що "Гамлет" або "Макбет" прийшлися до смаку широкій публіці й - до двору, буквально до двору, королівському? Про короля Якова, що перемінило Єлизавету й Шекспира, що взяв, під своє заступництво, розповідали, що його, по-перше, дуже займали примар і відьми (роль Примари в "Гамлеті" виконував, по переказі, сам Шекспір), а, по-друге, Яків бачив у шекспірівських трагедіях долю свою й своїх родичів.

Якщо в шекспірівській творчості, при всій його насиченості й різнобічності, таку ідею виділити, то вона виявиться пов'язана із Часом. Більшість глядачів цього, звичайно, не усвідомлювало, але цінитель професійний і освічений, як ми чули, бачив у Шекспірі "душу Століття". Про час у шекспірівських п'єсах говориться постійно, а в одній з них воно так і позначено, з великої букви, з'являється персонально, як діюча особа, і говорить, що рухає всім і судить про усім. Це сила, що коштує над Людиною, що формує його, що володіє їм, що визначає його долю й учинки. Час, по Шекспірові, це епоха, певний життєвий уклад, це багато часів, що поміняють один одного, у наступності й протиборстві. Століття може бути "вивихнутим", розірваним, той самий століття сполучає в собі кілька століть, які не хочуть ні мирно сусідити, не уступати місце один одному. І люди є що співробітничають і ворогують, вони належать, відповідно, різним часам. І є час головне, наступаюче, одні мудро почувають цей час і сприяють його торжеству, інші йому пручаються сліпо або свідомо, треті спритно ним користуються. А є й такі, хоча далеко не всі, котрим ведені границі їхнього часу, і коли межа досягнуть, вони мужньо залишають арену життєвої боротьби.

Комедії, трагедії й п'єси історичні, ті ж трагедії, - кожна група шекспірівських добутків має своїм центром, або стрижнем, думка про хід часу як процесі, у якому беруть участь від мала до велика й вищі, і нижчі, словом, усе. Основою й матеріалом для розкриття такої ідеї служить у Шекспіра загальна пам'ять. Що кожному дурневі відомо, як говорить гробар. Мається на увазі, зрозуміло, не дурість, а саме відома загальновідомість того, що показував своїй публіці Шекспір. Показував на свій лад, але насамперед він кожному прихожий у його театр як би лише нагадував, що й без того ведене. От ґрунт, на якій сходилися шекспірівські актори й шекспірівські глядачі. Всі, скільки б їх там не втиснулося, знали, що дивилися, хоча знали, зрозуміло, у різному ступені: один істинно невіглас, а іншої - знавець. Споконвічне знання матеріалу шекспірівської драматургії, при всіх контрастах у публіці, було загальним.

А ми на шекспірівську п'єсу хіба приходимо непідготовленими? Люди утворені, начитані, ми й прямо перед спектаклем можемо ще раз переглянути текст, щоб знати точно, що до чого. Але ми впевнені, що це, як за старих часів у нас говорився, "твір Виллиама Шекеспеара", шекспірівський же сучасник був переконаний у тім, що ніхто цього не складав, а тільки переказав і показав якусь стару й давно всім відому історію.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" як би вишивав по канві загальної пам'яті, і робив він це не по недоліку фантазії, але заради того, щоб знайти зі своєю аудиторією воістину загальний, переконливий для неї мова. Такою переконливістю в той час володіло переказ, почасти письмово зафіксоване, більшою мірою - изустное, але, головне, живе, що володіло розумами як якась загальновідома істина. У віршах, особах і картинах Шекспір воскрешав переказ, доносив його знову до своєї публіки, а зустрічним виявлявся жадібний інтерес глядачів до того, що десь і колись, уже відомо, було!

Тепер нам теж відомо, що й де Шекспір запозичив. Властиво, з тих пор, коли це зробилося відомим, стало зрозуміло, яким образом якісь провінціали-недоучки всього за кілька років зумів опанувати матеріалом, достатнім для цілої колегії розумів. При яких завгодно здатностях це можна було зробити, тільки опираючись на готове. І все-таки наше книжкове знання шекспірівських Цитування тексту взяте із книгиов не порівнянно з переживанням або, точніше, взаимопереживанием того, що відбувалося в шекспірівському театрі, - загальній історії й передісторії. Гамлет? ПРО, справа давнє, але достовірне... Цезар? Це який начебто почав будувати лондонський Тауер, але не добудував, і довели справу до кінця вже англійські королі, геть на іншому березі від театру піднімається. Французи? Король Генріх V їх ще коли розбив, а якщо вони зараз сунуться, то їм знову несолодко прийде!

"Події, представлені в п'єсі, історичним фактам не відповідають" - такий напис на програмі зустрічає нас тепер, коли приходимо ми дивитися хоча б "Ричарда III" у Шекспірівському Меморіальному театрі. Дозвольте, як же так? А нещасний Кларенс, утоплений, по вираженню Пушкіна, у бочку малаги? А леді Ганна, що спокушається прямо в труни покійного чоловіка? А... а загублених дитин? Ні, не відповідає, або не так було, або зовсім не було. І не був Ричард III, жахливий горбань, таким чудовиськом, яким його зробила поголоска, Томас Мор і - Шекспір. Він, говорять, і горбанем не був: так, одне плече трошки вище іншого, і тільки.

Але ж це одна з популярнейших п'єс Шекспіра з моменту її появи й до наших днів. Шекспір, як звичайно, не першим використовував цей сюжет, але його п'єса про Ричарда III не тільки відразу знайшла успіх сценічний, зміцнивши славу Ричарда Бербеджа, що виконувало заголовна роль, вона перевидавалася при житті Шекспіра п'ять разів.

Такий, мабуть, самий яскравий приклад шекспірівської тенденційності, що, однак, у його час не зустрічала осудження й, навпроти, користувалася підтримкою.

Урахуємо, що тут немає мовлення про художню умовність, яку міг собі дозволити Шиллер, драматизуючи історію Марії Стюарт і зміщаючи реальні події. Більшість шекспірівських глядачів повинні були безумовно вірити тому, що бачили й чули на сцені. Чи вірив сам Шекспір? Питання нелегкий і невирішений [4], але, принаймні, відомо, що інші версії історії Ричарда III тоді теж існували, і Шекспір вибрав найбільш стійку й розповсюджену.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" тисяча серць", "У бій, дворяни Англії, у бій, стійкі йомени!" Це часто цитується як слова самого Шекспіра навіть без думки про те, ким у нього вони вимовлені. І такі слова могли служити девізом Шекспіра, якщо йоменами були його власні предки. А хіба Ричард зломлений? От дослівно його остання репліка у відповідь на заклик рятуватися: "Раб, я розіпнув своє життя на гральній дошці й витримаю будь-який викид гральних костей. Мені здається, тут цілих шість Ричмондов на бойовище. І п'ятьох я вже вбив, тільки не його самого. Коня! Коня! Королівство моє за коня!" До цих слів, щоб одержати про їх більше повне подання, необхідно додати властивий оригіналу ритм, алітерацію, - твердість.

Ні, не зломлений Ричард III, але все-таки переможений, - така точка зору Шекспіра. Не протиставивши королеві-чудовиську жодного гідного супротивника, здатного перевершити його духовної або хоча б фізичною силою, спонукуючи глядачів часом навіть любуватися жахаючою міццю цього виродка, передавши йому деякі найкращі свої рядки, Шекспір усуває узурпатора насамперед як перешкоду на шляху розвитку країни.

Нинішні історики зовсім не збираються заперечувати Шекспіра й "обіляти" Ричарда III. Вони говорять лише про те, що Ричард був не гірше інших, що образ його дій, навіть якщо деяких лиходійств за ним не було, виявляв собою звичайну практику для королівських дворів. А Шекспір, створюючи приголомшливу картину нелюдського властолюбства, взяв не тільки типовий випадок - він вибрав ворога династії, що перебувала в його час у влади. І король Генріх IV, якому Шекспір також присвятили хроніку, був узурпатором, однак Шекспір зображує його зовсім інакше. Засуджуючи в принципі зазіхання на корону, не знімаючи з його провини, Шекспір представляє Генріха все-таки гідним правителем: він, як уважалося, сприяв становленню "єлизаветинської" Англії [5].

Історичні п'єси Шекспіра, називані "хроніками", а всього їх дев'ять, показували глядачам настання існуючого порядку речей. Те була не переодягнена в стародавні одяги злість дня, а передісторія сучасності.

Дану рису шекспірівської "історичної" драматургії відзначив Пушкін, але взагалі пізнішим глядачам або читачам відчути це дуже нелегко, а вуж особливо чотириста років через все виглядає однаково давнім. Шекспірівська ж публіка дистанцію між колишн і нинішнім не тільки бачила, вона в театр приходила заради того, щоб дистанцію побачити, і кожний удивлявся в минуле з особистою зацікавленістю. Адже суспільство й свідомість дійсно ще залишалися середньовічними, як би фіксованими, установленими від століття раз і назавжди. Заслуги й положення предків забезпечували права в сьогоденні, незважаючи на соціальне ламання, що у нові часи відбувалася. Ті ж "вискочки", вирвавшись завдяки власній ініціативі й супровідним обставинам на сучасний, що відкрився для них простір, потім спрямовувалися в минуле на пошуки якщо не законних, те хоча б підроблених гарантій свого нинішнього положення. Тому навіть чотирнадцять століть, про які говориться в хроніку "Генріх IV", сприймалися актуально, як безперервна нитка, що веде до сучасності.

Показуючи минуле, воскрешаючи жорстоку міжусобну ворожнечу баронів, народні бунти, іноземні війни, боротьбу за престол, Шекспір підводив всіх і кожного до думки про те, чому вони дивляться спектакль і одержують задоволення, а не перебувають десь зовсім за межами суспільства, не голодують і не бідують, не гниють у землі й не бовтаються на шибениці. Ідея державного порядку, що забезпечує процвітання нації, країни, висловлюється Шекспіром багаторазово. З виразністю й об'єктивністю, властивої великому мистецтву, вона втілилася у відношенні до фігури Фальстафа, що теж був і залишився в ряді найбільш популярних шекспірівських персонажів. У свій час, говорять, вся публіка, особливо публіка партеру, пожвавлювалася, коштувало тільки з'явитися на сцені "жирному лицареві" з його дружками. От уже від кого очікували жартів і витівок сміховинних. Над ним самим насміхалися. Йому ж і співчували. Ще б! "Все краще на світі" втілював сер Джон Фальстаф, якщо під цим розуміти веселие, безтурботність, Добре товариство, скріплене можливістю міцно випити й щільно закусити. Але той же Фальстаф, для окреслення якого Шекспір воістину не пошкодував фарб, був втіленим безладдям, і тому його ж перший друг принц Генрі, ставши королем Генріхом V, відразу віддає наказ взяти Фальстафа під варту. Як?! Це одна з вічно живих сцен, благодатний матеріал для акторів будь-яких часів: коли Фальстаф, оскільки його дружок зробився не більше й не менше владикою Англії, смакує неймовірні переваги для себе, а одержує - в'язницю. Ми й зараз при гарному виконанні глибоко співпереживаємо происходящему в цей момент, але можна уявити собі, що в той же момент діялося в "Глобусі", де все прекрасно знали, чим це скінчиться, і ще, треба думати, підбивали Фальстафа з його розкішними апетитами. Однак Фальстаф не здається. Він не має сил повірити ні своїм очам, ні своїм вухам. От що він буквально говорить: "Все це робиться тільки для годиться... За мною надішлють сьогодні ж увечері". За ним надсилають негайно - стражу. І тоді Фальстаф виявляється здатний виговорити тільки одне: "Боже мій... боже мій..." А в наступній хроніці, присвяченої правлінню Генріха V, він уже не з'явиться, і буде лише розказано, як він умер "з розбитим серцем".

Що ж таке Фальстаф? Стихія старовини, який немає місця в сьогоденні. Час пішов уперед, відтискуючи зі своєї дороги, викорінюючи фальстафовское буйство. Придивляючись до відтінків у зображенні Фальстафа, ми переконуємося: "все краще" не йде під акомпанемент співчутливих подихів; перш ніж піти, воно прямо в нас на очах у ретельному зображенні Шекспіра перестає бути "кращим", зживає себе. Фальстаф таким був завжди: вічно жив у борг, не платячи, міг і виручити, і зрадити, переслідував винятково свої інтереси, переважно утробні, і був безсрібником, і все це, включаючи грабіж на дорогах і развеселое застілля, ніколи природне, як молодецтво, доблесть, молодецтво, стає свинством.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" тому, як говорить колишній принц і новий король, "тебе я виганяю...".

Коли від історичних п'єс Шекспіра ми переходимо до його комедій, то попадаємо в сучасний мир, що живе, як говориться, "тут і тепер". Але при ближчому розгляді й "тут", і "тепер" виявляються насичені різними часами. Вірніше, у шекспірівських комічних персонажів проявляється реальна приналежність і претензії на приналежність до різних часів. У тім і складається, по Шекспірові, вся комедія, що думають сучасні люди про себе одне, а виявляють собою щось зовсім інше.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" у хроніки. Ми прийшли сюди разом з Ричардом Завойовником", - це в "Приборкуванні перекірливої" затверджує лудильник, що образився, коли його назвали пройдисвітом; образницю-трактирницю відсилає він на п'ять із половиною століть назад, до джерел англійської історії, плутаючи при цьому ім'я Завойовника, якого, як відомо, кликали Вільгельмом.

"Новий час починається з повернення до греків. Такий був пафос епохи, тому й називаної Відродженням. Героїчна сторона "повернення" дала великі досягнення розуму, духу, комічна - мішанину в мозках, що не освітилися, а помешавшихся, спантеличених якимсь коловращением часів. Шекспір у буквальному значенні показує цю плутанину в комедії "Сон у літню ніч", де актори-аматори, а насправді ремісники-мастеровие, грають щось, зрозуміло, на античний сюжет. Серед них є свій лудильник, але функції прем'єра бере на себе ткач, він, немає сумніву, знавець давньогрецької міфології, хоча й вимовляє "Гуркулес" або "Еркулес".

Над подібними претензіями, що виходили від людей його ж власного середовища, Шекспір усього лише добродушно посміювався, натякаючи родичам, що вони сідають не у свої сани, точніше (по ситуації п'єси), лягають не у свою постіль, як лудильник з "Приборкування перекірливої", або, як ткач із товаришами з "Сну в літню ніч", беруться не за свою справу. Вони ж розсудливі люди! Їхня розсудливість Шекспір відразу підкреслює. "Нема чого запитувати, яке я плаття надягну, тому що в мене не більше камзолів, чим спин", - відповідає той же лудильник, коли йому на сміх пропонують будь-яке одіяння на вибір. А ткач не хоче слухати влесливі похвали своєї "мудрості" і говорить, що йому для його власних потреб звичайного розуму вистачить із надлишком.

"Аби тільки вибратися із цього лісу", - так говорить ткач. А ліс зачарований, повний чарів. Це і є мир загальних мрій, разноликой і різночасної міфології, його населяють не тільки лісовики або домовики, про які можна було почути від кожної бабусі, але боги й герої, про які довідалися з відродженої класики, а також середньовічні лицарі, про неймовірні пригоди яких читали всілякі поеми й романи. І якщо ткач, очнувшийся від чаклунського сну, думає, як би з такого лісу вибратися, то інші персонажі, що належать уже до станів вище, навпроти, прагнуть у сон, мрію, бажаючи почувати себе олімпійцями, героями, грандами, бажаючи вірити у свою подібність і з Геркулесом, і з Гюоном з Бордоіль. Мало вірити, глядачі хотіли цю подібність бачити!

"Як вам буде завгодно", - говорив їм "майстер Шекспір" (якщо взяти назву однієї з його комедій). З-під покрову рідних дубів, де ніколи "ховався Робін Гуд англійський", він переносив персонажів і глядачів і в Афіни, і в Мессіну, і в Падую, при цьому Афіни були настільки ж схожі на Афіни, як і на Мессіну, Мессіна - на Падую, а вторгнення в яку завгодно "Мессіну" місцевого, у змісті вітчизняного пристава ("Багато шуму з нічого") не дозволяло шекспірівській публіці забути, де все-таки вона реально перебуває.

В історичних п'єсах останнім словом Шекспіра є порядок. І комедії незмінно завершуються впорядкуванням. Якщо в хроніках у підсумку кровопролитної боротьби встановлюється порядок державний, то в комедіях - домашній. Після звабливих, скороминущих, немов літня ніч, сновидінь наяву, після всіляких зіткнень-непорозумінь, шекспірівські комічні персонажі тверезіють, їхні почуття, особисті відносини, життєва обстановка впорядковуються, всі вони між собою миряться, женяться, приймаються за справу, вертаються на рідний ґрунт, входять у свою колію.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" всіх тих конфліктів і страстей, які розігруються по ходу дії. Звичайно, це протиріччя є. У комедіях воно відчувається не так гостро, як у хроніках, але викликана Шекспіром на комічну сцену життя як би не укладається в затишок, у прописі, вимовні напоследок. І все-таки Шекспір, безсумнівно, хоче сказати, що говорить. Якщо завгодно, і геніальній людині наиобширнейшего розуму нема чого більше сказати, крім як нагадати про мерю речей, про необхідність почувати такт життя, усвідомлюючи своє місце в ній.

"Як підданий зобов'язаний государеві, так жінка - чоловікові своєму", - віщає зрештою "перекірлива" Катарина. Ніколи навіть думали, а чи не вписав хто-небудь "рутою в шекспірівську комедію ці домостроївські повчання? Тепер шекспироведи думають інакше, більше знаючи Про Шекспіра: той же заключний монолог в "Приборкуванні перекірливої", що трактує про справи сімейних, написаний мовою державному, начебто мова йде про пристрій королівства. " Чоловік-Володар" - пряме, дослівне ототожнення глави держави й глави сім'ї, а тому дружина, що порушує сімейний спокій, відповідно, "дерзостний заколотник, зрадник владаря свого". У вустах молодої дівчини, що ще недавно билася й дряпалася, як дика кішка, подібні мовлення - сценічна умовність. Говорить Шекспір, якого вуж ніяк не можна викрити в непослідовності, тому що, чи показував він політичну міжусобицю багатовікової давнини або любовний "шум з нічого", він незмінно мав на увазі єдність як умова гуртожитку, гідна людей.

Єдність - у певному часі: не можна розуміти лицарство по-фальстафовски, тобто по нормах великої давнини, і залишатися другом короля, громадянином держави; марити Геркулесами й Гюонами з Бордоіль можна лише хіба що в порядку святкової забави, якщо уявити, як говорить Шекспір, "начебто ви заснули". Безглуздість, неможливість зіставлення якого-небудь "мене" (сучасної людини) з тим же Геркулесом на власному прикладі підкреслює Гамлет, і весь трагізм гамлетівської ситуації, як і інших шекспірівських трагедій, виникає, по Шекспірові, з тої обставини, що "століття розхиталося", "століття вивихнуте", що "порвався зв'язок часів".

Справді, хто такий Гамлет? людина, Що Освітилася в гуманізмі, якому заради з'ясування істини доводиться зробити крок назад, до середньовічних понять про "совість" і "країні, звідки ніхто не вертався". "Совість", як і гуманізм, стала сучасним для нас словом, змінивши, розширивши свій споконвічний зміст. Нам уже дуже важко уявити собі, як те ж слово сприймалося шекспірівською аудиторією, позначаючи для неї насамперед страх перед загробним покаранням за свої земні вчинки, той самий страх, від якого нова свідомість прагнула звільнитися.

"Так усіх нас совість перетворює в боягузів", - старий російський переклад знаменитої гамлетівської репліки все-таки найбільш вірний, з історичної точки зору. Адже те ж у Шекспіра говорить не тільки Гамлет, але хоча б і один з найманих убивць в "Ричарді III": вона, "совість" (так міркує цей молодець), "робить людину боягузом". І перш ніж зробити зла справа, вона чекає, поки в нього "совість" утихомириться, пройде, немов неміч.

У нього - проходить. У Гамлета - ні, і в цьому його трагедія. Не в тім, зрозуміло, що Гамлет не хоче й не може стати безсовісним у поняттях нашої, нинішньої моральності. Трагедія в тім, що нічого іншого, крім начебто б раз і назавжди отринутой залежності від потойбічного, нелюдського авторитету, він не знаходить для опори й дії, для того, щоб поставити на місце "вивихнуті суглоби" епохи. Одну епоху йому доводиться судити по нормах інший, уже збіглої епохи, а це, по Шекспірові, немислимо.

Перед завданням відновлення справедливості в "Гамлеті" виявляється не один Гамлет, але ще щонайменше двоє молодих, як і він сам, людей: Лаерт і Фортинбрас. Шекспір, таким чином, рельєфно, порівняно позначає проблему. Ті двоє діють, по контрасту з Гамлетом, керуючись безпосереднім переконанням, воістину своєю волею. Особливо Лаерту, зразковому парубкові свого часу, не потрібно ніяких санкцій, крім синовней любові й почуття боргу, щоб помститися за батька. Не втруться король Клавдій, він учинив би швидку розправу над убивцею. А Гамлет "совістить", шукає морально-духовної підтримки там же, звідки одержав саму звістку про віроломне вбивство свого батька.

Гамлет не раз протягом п'єси мав можливість покарати Клавдія. Чому, наприклад, не наносить він удар, коли Клавдій молиться на самоті? Тому, установили дослідники, що в такому випадку, відповідно до древніх повір'їв, душа вбитого відправилася б прямо в рай, а Гамлетові необхідно відправити її в пекло. У тім-раз у раз! Будь на місці Гамлета Лаерт, він би не пропустив нагоди. "Обидва світла для мене презренни", - говорить він. Для Гамлета - не презренни, і в цьому трагізм його положення. Психологічна роздвоєність гамлетівської свідомості (про що виникла ціла література) носить історичний характер: її причина - двоїстий стан "сучасника", у свідомості якого раптом заговорили голосу й стали діяти сили інших часів.

Якщо в Шекспіра в хроніках, що зображують минуле, час неухильно йде вперед, якщо в комедіях після всіх переміщень абикуди в часі й просторі відбувається благополучне повернення до "тут" і "тепер", те в трагедіях час раптом звертається назад, рухається ривками туди-сюди, виявляється розхитаним, розірваним настільки, що вже ніякі фінальні по-своєму мудрі й втішливі слова, незмінно вимовні, не можуть гарантувати порядку.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" Його дочки і їх прісні - люди, що звільнилися від застарілих забобонів. Що переконання старовини, як і фальстафовское молодецтво, уже зжили себе, це говориться й показується в трагедії на різні лади. Іноді говориться персонажами, які не викликають нашого співчуття, а тому ми як би не зауважуємо осуду, не віддаємо собі звіту в його цілковитій виправданості. Шекспір дійсно не простий у розподілі своїх симпатій, але все-таки цілком певний. Звито, що оточує короля, перетворилася в хижу й безглузду зграю, що поза всяким сумнівом повинна бути скасована, - із цим ніхто із шекспірівської публіки не став би сперечатися. Але що являє собою Гонерилья, що розганяє цей набрід і - вигоняющая власного батька?

Якщо в "Гамлеті" обертає на себе увага поняття "совість", те в "Королі Лірі" таким поняттям виявляється "природа". У ній укладена нова міра речей і людських якостей. Люди коряться природі, власній "натурі". "Природа, ти моя богиня! У житті я лише тобі слухняний", - так міркує едмунд, отвергший, по його ж подальших словах, "проклятье забобонів". І цей діючий винятково по своїй "натурі" честолюбець виявляється одним з найбільш антинатуральних, протиприродних осіб трагедії.

Трагедії Шекспіра - художнє збагнення провідних тенденцій часу. Шекспір зіркий і справедливий, він сам був "сином століття", йому самому той час представлявся часом благоденства, що дозволяла людям розкривати свої можливості, і він же був суддею своєї епохи; як письменник, актор і керівник трупи, він залишався вірний принципам, які сам же з подмостков проповідував, говорячи, що ціль театру "була і є - тримати як би дзеркало перед природою: виявляти чесноти її риси, пихи - її же вигляд, а всякому століттю й стану - його подоба й відбиток".

* * *

"Для нас Шекспір не одне тільки голосне, яскраве ім'я, якому поклоняються лише зрідка й здалеку; він зробився нашим надбанням, він увійшов у нашу плоть і кров" (И. С. Тургенєв).

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" дворі російський посол Г. И. Микулин. Можливо, дійство про Юлія Цезарі, що показували в Москві в часи пануючи Петра I, було переробкою шекспірівської п'єси. Переклади Шекспіра, як і раніше більше схожі на переробки, з'являються в нас із середини XVIII сторіччя. Російська Шекспіріана починається воістину з пушкінської пори, у тому числі при діяльній участі самого Пушкіна. Є тут і трагічні збіги. "А ви, свідки лиходійства: ви, бліді тріпотливі люди!" - прямо в дні загибелі Пушкіна звучали ці шекспірівські рядки у виконанні Павла Мочалова. Тоді в нашім "Гамлеті" пролунав рядок: "Страшно! За людину страшно мені!" Вона не була шекспірівської, перекладач вставив неї від себе, але навіть при порушенні тексту її можна сприйняти як символ того співчуття, яким з тих пор виявилося перейняте наше відношення до Шекспіра.

Наші великі письменники, великі актори й талановиті перекладачі не просто витлумачили й перевели Шекспіра. Вони відгукнулися на його творчість, створивши зовсім особливе явище, що спонукало самих англійців говорити про те, що їхній великий співвітчизник знайшов у нас другу батьківщину.

Шекспір став невід'ємною частиною радянської багатонаціональної культури. Він увійшов у плоть і кров народів нашої країни, підтверджуючи пророцтво вимогливого сучасника: "Так будеш славний на все часи!"

Примітки

1. Докладно не тільки з біографією Шекспіра, але й з історією її вивчення можна познайомитися по книгах А. А. Аникста й М. М. Морозова, які неодноразово видавалися. У нас також перекладені книга англійського шекспироведа Ф. Холлидея й американського - С. Шенбаума, що дають звід доступних на сьогодні відомостей про Шекспіра.

2. Пушкіна в спогадах сучасників., т. II, М., Художня література, 1974, с. 54.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" документів ще не почалося: ім'я видавця на тім же титульному аркуші нікому нічого не говорило.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" А. Барга "Шекспір і історія" (М., Наука, 1976, серія "З історії світової культури"). Англійський дослідник Питер Саккио в книзі "Шекспірівські королі. Історія, літописи, Драма" (1977) відзначає, що якщо Томас Мор, що служив Цитування тексту взяте із книгиом для Шекспіра, деякі відомості повідомляв як слухи, то поголоска й традиція перетворили їх уже у факти.

5. Тими ж мотивами, видимо, можна пояснити й такий епізод: спектакль по шекспірівській п'єсі про Ричарда II, що був Генріхом IV низложен, був використаний змовниками проти Єлизавети для порушення бунтарських настроїв. Коли справа дійшла, до розслідування, до відповіді призвали й акторів. Відповідь за всіх тримав не Шекспір і не Бербедж, а ще один член їхньої трупи - Филипс, і його відпустили з миром. Імовірно, він зумів роз'яснити, що подстрекательского змісту в п'єсі й не було. Хіба Ричарда II скинули не заради того ж торжества Тюдоров?

Цитування тексту взяте із книги тексту - сайт Русофіл - Російська філологія.

Если домашнее задание на тему: » Д. И. Урнов. Геній століття оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.