Демидова Ольга. Англійський жіночий роман і формування «жіночого політичного» у Росії XIX століття

Уроки емансипації Англійський жіночий роман і формування "жіночого політичного" у Росії XIX століття Веб-Сайті журналу "Космополис" №2(4), літо 2003 До російського дев'ятнадцятого століття цілком застосовне визначення "вік емансипації", не в останню чергу - емансипації жіночої. Ідея звільнення жінки, як і багато хто інші, прийшла із Заходу й, перетерпівши на російському ґрунту певні зміни, стала до середини сторіччя однієї з найбільш значимих для вітчизняної суспільно-політичної й художньої думки. Протягом декількох десятиліть навколо "жіночого питання" розверталася бурхлива полеміка; відношення до нього, поряд з відношенням до питання про звільнення народу, нерідко ставало визначальної в розміщенні сил на ідеологічному полі. При цьому література, у тому числі й західна, вплив якої в Росії було досить значно, або вторгалася в життя (життєві колізії вибудовувалися на основі колізій літературних, а літературні герої перетворювалися в зразок для наслідування), або, навпроти, піддавалася переосмисленню залежно від ідеологічних установок і поточних завдань протиборчих партій.

В обох випадках відбувалося свого роду взаимоналожение культурних полів: художня творчість використовувався як інструмент ідейно-політичної боротьби. Першим для Росії іншомовним автором, у чиїй творчості "жіноче питання" займає настільки значне місце, стала Жорж Санд.

Її добутку буквально підірвали суспільна думка й протягом довгого часу користувалися величезною популярністю. Що до критичної оцінки творчості французької романістки, у різні періоди вона була різної, але завжди неоднозначної - від відкритого неприйняття до захопленого шанування й проходження зразку. В 1830-е роки критики різної орієнтації, виражаючи чоловічу точку зору, були майже одностайні в неприйнятті "фемінізму", до якого зводили весь ідейний зміст романів Санд. Для критики наступного десятиліття домінантою творчості француженки з'явився запропонований нею перегляд любовно-подружньої етики й зображення нового жіночого характеру, хоча оцінювалися обоє ці компонента по-різному. В 1850–1860 р.

романи Санд широко обговорювалися в рамках полеміки про російську жіночу літературу й про звільнення жінки, тобто про реформу любовно-шлюбних відносин, інакше кажучи - емансипації почуття. У результаті в російській культурі XIX сторіччя зложився стійкий амбівалентний стереотип, що включав у себе як мифообраз "морального виродка", жінки аморального поводження й автора, що пропагує полову розбещеність (Сенковский), так і інваріант "ідеолога жіночої емансипації", чия етика стала орієнтиром морально-побутового поводження (Герцен) [Кафанова 1998]. Творчість Санд підготував ґрунт для сприйняття в Росії англійського жіночого роману, насамперед добутків трьох провідних романісток XIX в. - Шарлотти Бронте, елизабет Гаскелл і Джордж елиот. На перший погляд, їхня доля в Росії виявилася досить щасливою: романи друкувалися в російських перекладах майже одночасно з виходом у світло на батьківщині, користувалися досить широкою популярністю й одержали визнання публіки. Єдиним виключенням став роман Гаскелл "Мери Бартон", виданий в Англії в 1848 р.

У Росію він не був допущений цензурою, і росіянин переклад з'явився лише в 1861 р. у журналі братів Достоєвських "Час" - це значною мірою визначило долю російського сприйняття роману й творчості Гаскелл у цілому [Demidova 1996]. Переклади нерідко виконувалися жінками, що свідчило про зростаючу професіоналізацію жіночої праці й розширення жіночої професійної сфери. Переклад "Мери Бартон" був виконаний А. Бекетовой, один з перекладів "Джейн ейр" - С. Кошлаковой, один з перекладів "Адама Бида" - Е. Конради.

Публікувався в "Вітчизняних записках" переклад роману елиот "Миддлмарч" належав А. енгельгардт; згодом роман був виданий жіночою перекладацькою артіллю. Показово, що вибір добутку для перекладу здійснювався самою перекладачкою відповідно до її естетическими й/або ідеологічних пристрастей, а в деяких випадках - з обставинами її життя. Так, переклад роману Гаскелл "Руф", героїня якого - "занепала" жінка, що вступила в неосвячену шлюбом зв'язок із чоловіком, мати позашлюбної дитини, належить А. Маркеловой, чия життєва колізія багато в чому збігалася з описаної в романі.

(Член відомої петербурзької Знаменской комуни, організованої В. Слєпцовим, Маркелова одна виховувала позашлюбної дитини, заробляючи на життя перекладами; Слєпцов присвятило їй оповідання "Питомка", доля героїні якого повторює долю Маркеловой.) Здавалося б, добутку англійських романісток повинні були сприйматися в Росії в руслі традиції, закладеної Санд, творчість якої стало незаперечним фактом російської культури. Відомо, що англійська критика, на яку нерідко опиралися російські рецензенти англійських романів, зараховувала їх саме до сандовской традиції. Це справедливо в першу чергу стосовно Бронте, у романах якої чітко видно вплив Санд. Більше того, добутку Бронте публікувалися в російських перекладах у ті роки, коли романи Санд були визнані частиною російського літературного канону.

Бронте стала для Росії першої після Санд іншомовною письменницею, що заявила, що жінка має право "почувати, як чоловік". Сказане можна віднести й до соціальних романів Гаскелл із їхнім вираженим протестом проти безправного положення жінки. У її психологічних романах пізнього періоду творчості й у романах елиот настільки явні декларації відсутні, однак і в них відчувається критичне відношення авторів до тодішньої буржуазної моралі, що вважала жінку нижчою істотою. У дійсності тлом для сприйняття романів Бронте, Гаскелл і елиот послужили добутку, що належали чоловічому перу, - романи Диккенса, Теккерея, Троллопа, Мередита й ін., про що свідчать критичні відкликання, численні висловлення читачів і роботи російських авторів [Демидова 1990; 2001]. Що стосується російського сприйняття властиво "жіночої теми" у романах англійських письменниць, воно було найменш адекватним.

Домінування чоловічого дискурса привело до парадоксальної ситуації: російська критика не тільки не оцінила емансипационной спрямованості англійських романів, але й у деяких випадках трактувала їх прямо протилежним образом. Самим парадоксальним було те, що прихильники емансипації дорікали Бронте в 1850-е роки за зайво "тенденційний" заклик до емансипації, а елиот в 1860– 1870-е - за відсутність "тенденції" і прямого заклику. Так, у рецензії на роман Бронте "Шерли" А. Дружинін назвав міркування героїні про положення жінки "неприродними монологами" і фактично відмовив жінці в праві на соціальний протест: "Жінки, на мою думку, на те й створені у світлі, щоб миритися із усякою дійсністю й любити всяку дійсність, - а якщо їм від Бога дана сила, начебто сили нашої письменниці, - те й мирити з нею своїх собратий" (як треба з контексту, мова йде саме про жіночу половину "собратий") [Дружинін 1853: 29, 26]. Через кілька років М. Михайлов, один з адептів жіночої емансипації, що відкрив Росії праці Милля по жіночому питанню, оцінюючи романи елиот "Адам Бид" і "Млин на Флоссе", писав: "…головна провина автора в тім, що він надто рабськи додержувався рутинної мірки" [Михайлов 1860: 318].

У трагедії героїні "Млина на Флоссе" він відкрито обвинувачував суспільство: "Постійно протягом усього дитинства свого Мегги з жагучим обуренням боролася проти несправедливості, що засуджувала її на рабське покорство… Така більш-менш історія всіх обдарованих жіночих натур при теперішнім положенні жінки серед суспільства" [Михайлов 1860: 379]. При цьому він дорікав автора роману за відсутність соціального аналізу. Самим різанням, що серйозно спотворює авторський задум була народницька оцінка. У програмній статті П. Ткачева "Люди майбутнього й герої міщанства" героїні роману елиот "Фелікс Холт, радикал" приділялося проміжне положення між "людьми майбутнього" і "героями міщанства": з одного боку, вона "сильно розвилася під впливом Фелікса Гольта", але з іншого боку - її не можна назвати "жінкою мислящею й умною", оскільки "вся природа її вичерпується тільки однією любов'ю до того індивідуума, що їй подобається, тобто не піднімається вище спонукань і прагнень, що хвилюють курей, кішок і голубів" [Ткачев 1986: 157, 159].

Через три роки критик "Вітчизняних записок" М. Цебрикова практично повторила оцінку Ткачева: героїня роману являє собою "знайомий тип жінки … перехід від слабкого створення до мислячої істоти", якому, однак, не приділяється іншої ролі, крім "вічної ролі учениці" [Цебрикова 1871: 193]. Зовсім очевидно, що, крім інших факторів, критики брали за зразок мотив "звертання" жінки, що став настільки популярним після виходу у світло роману Н. Чернишевського.

Причиною протилежних і рівною мірою неадекватних оцінок є, з одного боку, розходження й специфіка установок "естетической" (Дружинін), демократичної (Михайлов) і радикальної народницької (Ткачев, Цебрикова) критики, а з іншого боку - споконвічно прийняте як даність і панувала на протязі декількох десятиліть прагнення звільнити жінку "зверху", так само як і народ, у рамках емансипації якого розглядалася емансипація жінки. При цьому завдання емансипації народу було пріоритетної й гендерно маркірованої. Приміром, у рецензіях на "Адама Бида" мова йшла про вдале зображення в романі головного героя, людини з народу Адама Бида, але не говорилося про трагедію Гетти, дівчини з народу, образ якої Диккенс уважав однієї з удач автора.

Зрозуміло, критика не могла не помітити в романах "жіночої теми", але вона осмислювалася в границях російського чоловічого канону й з урахуванням вимог моменту, що привело до ігнорування й /або перекручуванню авторської позиції. У цьому змісті російське сприйняття творчості англійських романісток підкорялося загальної закономірності: іншомовний добуток засвоюється лише в тому випадку, якщо воно відповідає внутрішнім потребам сприймаючого середовища, і лише остільки, оскільки воно ним відповідає. Інакше кажучи, засвоюється те, що може бути використане для подальшого розвитку літератури й культури-реципієнта, і всі трансформації, які перетерплює іншомовний добуток у процесі засвоєння, обумовлені напрямком розвитку останніх. Матеріальний канон складається залежно від канону потреб, що формуються в надрах літератури й, здавалося б, що залежать винятково від внутрішнього процесу літературного розвитку.

Але для того, щоб стати усвідомлен і прийнятими, тобто перейти з області можливого в область дійсного, вони повинні бути актуалізовані. Актуалізація потреб - завдання критики. У Росії другої половини XIX в.

літературна критика, за рідкісним винятком, вирішувала досить далекі від літератури завдання: літературна полеміка по суті майже завжди була полемікою суспільно-політичної. Крім того, критиками виступали переважно чоловіка, і ті деякі жінки, які в ці роки все-таки зверталися до літературної критики, добровільно або вимушено приймали цю умову й випливали йому. У результаті складався чоловічий канон потреб, що у свою чергу визначало "оптикові" сприйняття добутків жіночого пера. Вони розглядалися в режимі "подвійного переломлення": під кутом потреб російської літератури/громадського життя й під кутом полоролевих кліше, що пропонували жінці "додаткову функцію" стосовно чоловіка.

Із цієї причини добутку, написані жінкою, свідомо не могли служити рішенню естетических завдань; їм приділялася сугубо прикладна роль - ілюстрації певних ідеологічних установок моменту. Найбільше чітко це виражено в рецензії М.

Михайлова на англійське видання "Млина на Флоссе". Успіх добутків жінок-авторів критик зв'язував з тим, що жінки більш вірно, ніж чоловіка, "розуміють суспільне значення літератури" і "піклуються переважно про важливість самого предмета оповідання, а як розповісти, це вже справа для них большею частиною другорядне" [Михайлов 1860: 315]. Саме цим пояснюються докори в недоліку "тенденції", які обрушувалися на елиот в 1860– 1870-е роки з боку демократичної й народницької критики. Це ж вплинуло й на російське сприйняття добутків Гаскелл, чиє ім'я в англійській літературній традиції перебуває в одному ряді з іменами Бронте й елиот (як відомо, К. Маркс відносив її до "блискучої плеяди англійських реалістів" поряд з Диккенсом, Теккереем і Бронте). "Робочий роман" "Мери Бартон", що став відомим російській публіці із запізненням на десятиліття, а по мірках російської політичної історії - на целую епоху, явно не відповідав господствовавшей у початку 1860-х років демократичної ідеології.

Її психологічні сімейні романи ще менш відповідали завданням моменту. Демократична критика "переглянула" Гаскелл.

У результаті її творчість не одержала в Росії гідного критичного осмислення, а класична тріада Бронте–Гаскелл–елиот на російському ґрунту виявилася розірваною. Найбільш характерними ознаками "жіночих" текстів уважалися автобіографічність, сюжет ("історія молодої дівчини") і тематика ("боротьба жінки зі своїм серцем"). Як ми вже відзначали, критики різної орієнтації нерідко розглядали романи англійських письменниць із діаметрально протилежних позицій залежно від прийнятої системи цінностей, але в одному вони були одностайні: такий сюжет і така тематика типологически соотносими лише з добутками жіночого пера. Основна увага залучали епізоди, що відповідали даній установці.

Так, у рецензії на роман "Джейн ейр" Дружинін розглядав торнфилдскую частина роману не тільки як центральну, але і як єдино значиму, оскільки саме тут "сімнадцятилітня вихованка ловудского інституту сходиться нарешті віч-на-віч із дійсністю" [Дружинін 1852: 44]. Як відомо, у Торнфилде Джейн зустрічає Рочестера й саме там зав'язується любовна інтрига, що становила, на думку критика, основний зміст і сенс життя героїні. Прилічивши останній роман Бронте "Вильетт" до "розряду сторінок, істинно шекспірівських", Дружинін відзначив майстерність автора "в описі жіночого серця" і виділив домінанту "творчої енергії" Бронте: інтерес до марної боротьби героїні з "даремною пристрастю" [Дружинін 1865–1867: 228, 214]. Героїня Бронте, природно, виявилася більше прийнятної для російської критики, чим героїня елиот, оскільки вона більше відповідала доминировавшему уявленню про "жінку страждаючої", що чекає або ится свого рятівника. Її страждання не тільки більше очевидні, але й цілком типові з погляду чоловічого дискурса: це насамперед страждання любовні, "боротьба жінки зі своїм серцем".

Всі зусилля героїні в остаточному підсумку спрямовані на дозвіл любовної колізії. Чоловік виступає і як джерело страждань, і, що значно важливіше, як рятівник; щасливий шлюб героя й героїні - реальн або уявлюваний - повинен винагородити її за довготерпіння. Зрозуміло, це не збігалося з авторським задумом, але саме так "прочитувалися" романи Бронте росіянці критикою й таким розумінням пропонувалося громадськості.

Романи елиот, стремившейся до "позитивного" дослідженню людської природи й характерів, свідомо не допускали подібного прочитання й не відповідали поданням про "істинно жіночі" добутки. Ні складний багаторівневий сюжет, явно незвідний до "історії молодої дівчини", ні тематика, що далеко виходить за межі "боротьби жінки зі своїм серцем", не дозволяли розглядати романи елиот у рамках сформованого стереотипу. Виражене бажання автора переступити встановлені для "жіночого" роману границі, видимо, приводило критиків у деяке замішання й, як результат, викликало в них роздратування (Дружинін писав про "звички" головної героїні "Ромоли", що вони "майже дратують нашу фантазію" [Дружинін 1865–1867: 450]). Останнє компенсувалося прагненням "пристосувати" романи до прийнятої норми, усунути "зайве", звести різноманіття ідей до певного моноидее, висунутої на передній план відповідно до общественно-естетической орієнтації критика. Добутку елиот ставали предметом обговорення в рамках полеміки про "народний роман" ("Адам Бид"), про "героя часу" ("Фелікс Холт, радикал"), про "єврейське питання" ("Даніель Деронда"), про відтворення різних історичних епох у художньому творі ("Ромола") та ін. На перший погляд, традиція англійського жіночого роману на російському ґрунту не перетиналася із сандовской: якщо тлом для сприйняття добутків англійських романісток служила творчість їхніх сучасників-чоловіків, те "крапкою відліку" - російська дійсність.

До неї штучно "притягався" іншомовний текст, що нерідко одержував тлумачення, що суперечило не тільки авторському задуму, але й англійської дійсності. Однак об'єктивно російська рецепція добутків англійських письменниць відбувалася в рамках стереотипу, що зложився в ході рецепції романів Санд. Правда, російські критики більше не відкидали ідеї жіночої емансипації й найчастіше навіть виступали її гарячими прихильниками - однак жінці при цьому приділялася роль об'єкта емансипації, а не її суб'єкта. Жінку випливало звільнити, у найкращому разі - допомогти їй звільнитися (досить популярний був варіант "звертання" або "учнівства"). При цьому звільнення розумілося досить вузько: мовлення переважно йшла про право на вибір у сфері сугубо емоційної, про "священне" праві жінки на почуття на противагу праву на професійну діяльність або на соціальний протест.

Емансипація почуття підмінювала емансипацію як таку, що в обстановці реально, що змінилося положення, жінки в суспільстві, розширення професійної жіночої сфери, участі жінок у політичній боротьбі являло собою виражений анахронізм. ПРИМІТКИ Демидова О. Р. 1990. Шарлотта Бронте, елизабет Гаскелл, Джордж елиот у Росії ( 1850-е – 1870-е рр.

). Дисертація на соиск. уч. ст. к. філол. наук.

Л. Демидова О. Р. 2001.

"Із чужої мови": англійський жіночий роман у російській культурі XIX століття "Адам і Ева: Альманах гендерної історії", № 2. Дружинін А. В.

1852. Коррер Белль і його два романи: "Shirley" і "Jean Eyre" "Бібліотека для читання", № 11. Дружинін А. В.

1853. Коррер Белль і його роман "Shirley" "Бібліотека для читання", № 1. Дружинін А. В. 1865–1867.

Зібрання творів, т. 5. Спб. Кафанова О.

Б. 1998. Жорж Санд і російська література XIX століття: міфи й реальність, 1830–1860. Томськ.

Михайлов М. Л.

1859. Джордж елиот "Сучасник", т. 78. Михайлов М. Л. 1860.

Новий роман Джорджа елиота "Сучасник", т. 83. Ткачев П. Н.

1986. Люди майбутнього й герої міщанства. М. Цебрикова М. К. 1871.

Англійки-Романістки "Вітчизняні записки", т. 201. Demidova O. 1996. Charlotte Bronte, Elizabeth Gaskell, and George Eliot in Russian: A Bibliography (1849–1989) Oxford Slavonic Papers.

NS. Vol. XXIX. Oxford.

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе