Герой роману Ф. М. Достоєвського «Біси»

Уперше питання про реальні прототипи Миколи Всеволодовича С. був поставлений в 1920-і роки: Л.П. Гроссман припустив, що роман, «, щовважався до цих пор зображенням нечаевщини, є в нас першою монографією про Бакунине» і являє собою «одну з найвидатніших трактувань особистості Бакунина у всій світовій літературі». Як непереконливу оцінив версію Гроссмана В.П.Полонский, установивши повну незалежність С. від анархіста Бакунина.

Безсумнівним (хоча й подвергшимся складному суб'єктивному переосмисленню) прототипом Ставрогина «аристократа, пошедшего в демократію», можна вважати петрашевца Н.А.Спешнева (1821-1882), атеїста, соціаліста й комуніста, що зробив найсильніший вплив на молодого Достоєвського й названого письменником «мій Мефистофель». О.Ф.Міллер, перший біограф Достоєвського, у цьому зв'язку вважав «Біси» романом автобіографічним «у психологічному змісті». У контексті відносин Достоєвського й Спешнева може бути інтерпретований лист автора «Бісів» (від 8/20 жовтня 1870) до видавця «Російського вісника» М.Н.Каткову: «Я сіл за поему про цю особу тому, що занадто давно вже хочу зобразити його. На мою думку, це й російська й типова особа. Мені дуже, дуже буде смутно, якщо воно в мене не вдасться. Ще сумніше буде, якщо почую вирок, що особа ходульне. Я із серця взяв його».

Творча історія Ставрогина загадкова й драматична. Пошуки «сьогодення» героя змусили автора радикально змінити первісний задум, забракувати роботу цілого року й приступитися до написання зв'язного тексту тільки тоді, коли С. був вознесенський на «безмірну висоту» і одержав статус «чарівного демона», владного спокусника й «пана розмови», «цікавого й уїдливого, як Мефистофель».

В одному з автокомментариев до образа С. Достоєвський писав: «Це цілий соціальний тип (у моєму переконанні), наш тип, росіянин, людини дозвільного, не за бажанням бути дозвільним, а потерявшего зв'язку з усім рідним і, головне, віру, розпусного з туги, але совісного й употребляющего страждальницькі судорожні зусилля, щоб обновитися й знову почати вірити. Поруч із нігілістами це явище серйозне. Клянуся, що воно існує в дійсності» (лист до Н.А.Любимова від березня-квітня 1872).

Художня хронологія «Бісів», романна дія яких триває один місяць, все-таки дозволяє реконструювати й датувати біографічну передісторію С.: 1840 - рік народження С.; 1849 - початок домашнього виховання; осінь 1855 - грудень 1860 - роки навчання в петербурзькому Ліцеї; 1861 - служба у гвардії й успіхи у вищому світлі; 1862 - дуелі, суд і розжалування в солдати; 1863 - участь у польській кампанії, виробництво в офіцери й відставка; 1864 - пригоди в петербурзьких «кутах», зближення з Петром Верховенским, Лебядкиним і Кириловим; червень 1864 - «подія» з Матрешей; березень 1865 - одруження на Лебяд-киной; червень 1865 - приїзд до матері («звір випустив пазурі»); весна 1866 - від'їзд із Росії в Європу, початок чотирирічних подорожей; осінь 1867 - інтелектуальні експерименти над Шатовим і Кириловим («У те же самий час, коли ви насаджували в моєму серці Бога й батьківщину... ви отруїли серце цього... маніяка, Кирилова, отрутою...

Ви затверджували в ньому неправду й наклеп», участь у реорганізації таємного суспільства за новим планом і написання для нього уставу; травень 1868 - поява галюцинацій, що народили ідею покаяння й сповіді; кінець 1868 - відмова від російського громадянства й покупка будинку у Швейцарії; липень^-липень-січень-липень 1869 - зв'язок з Марією Крокової в Парижі, захоплення Лізою, скандальна історія з Дашей, задум двоєженства: «Я відчув жахливу спокусу на новий злочин… але я біг, за порадою іншої дівчини, який я відкрився майже у всім»; липень - серпень 1869 - написання сповіді й друкування її в закордонній друкарні; серпень 1869 - приїзд у Росію разом з тиражем «листків, призначених до поширення»; 12 вересня 1869 - початок романної дії

За місяць романного часу Ставрогин проживає целую життя: між намірами, рішеннями й учинками пролягає безодня - надій, сумнівів, «проб», розчарувань і краху. Кожний крок С. обумовлений іншим, що давно происшли, що щомиті відбувається катастрофи, кожна крапка кризи обтяжені вантажем минулого. Прагнення звільнитися від ненависних спогадів-галюцинацій шляхом сповіді, покаяння («нова думка» С.) і оприлюднення «листків» граничить із зухвалим викликом («Оголошу раптово й саме в яку-небудь мстиву, ненависну хвилину...»). Візит до старця Тихону, що розгадав підпільні задуми С., і невдача акту сповіді провокують публічне визнання, доконане С. у гордині «безмежної зарозумілості» і обернувшееся тотальною катастрофою («Я не вбивав і був проти, але я знав, що вони будуть убиті, і не зупинив убивць»).

Пружиною романної дії й таємницею інтригою «Бісів» виявляється протистояння біса-політика Петра Верховенского, що прагне втягти С., аристократа й демонічного красеня, у широкомасштабну провокацію, що припускала вбивство Шатова й самогубство Кирилова, а також підкорити С. своєму впливу й шляхом шантажу нав'язати йому роль самозванця й Лжецаря («Іван-Царевича»), співучасника й соруководителя смути. Причини, по яких С. уплутав у політичну авантюру, випадкові й ненавмисні: «Я к цьому суспільству зовсім не належу, не належав і колись... Навпроти, із самого початку заявив, що я їм не товариш, а якщо допомагав випадково, те тільки так, як дозвільна людина...» У романі констатований трагічний підсумок шляху «аристократа, пошедшего в демократію»: С. потурав політичним шахраям, піддався хвилинній спокусі страсті й погубив Лізу, зробив смертний гріх самогубства. Разом з тим «князь і ясний сокіл» відмовився від трону й вінця царя-самозванця, не прийняв бесівської ідеї захоплення миру, а з нею - звання кумира-ідола живого бога, дав моральну оцінку «верховенцам»: «Я не міг бути отут товаришем, тому що не розділяв нічого... тому, що все-таки маю звички чималої людини й мені мерзило».

Прізвище «Ставрогин» (від гречок. - хрест) натякає на високе призначення героя. На думку Вяч. Іванова, С. змінює своєму призначенню: «Зрадник перед Христом, він невірний і Сатані... Він змінює революції, змінює й Росії (символи: перехід у чужоземне підданство й, особливо, зречення від своєї дружини, Хромоножки). Всім і всьому змінює він, і вішається, як Іуда, не добравшись до свого демонічного барлогу в похмурій гірській ущелині...

Микола Ставрогин негативний росіянин Фауст, - негативний тому, що в ньому згасла любов і з нею згасло те безустанне прагнення, що рятує Фауста; роль Мефистофеля грає Петро Верховенский, в усі важливі миті виникаючий за С. із кривляннями свого прототипу» (стаття «Основний міф у романі «Біси»»). Як писав Н.А.Бердяєв, «вражає відношення самого Достоєвського до Миколи Всеволодовичеві С. Він романтично закоханий у свого героя, полонений і спокушений ім. Ніколи ні в кого він не був так закоханий, нікого не малював так романтично. Микола С. - слабість, приваблювання, гріх Достоєвського... У чому ж трагедія ставрогинского духу, у чому таємниця й загадка його виняткової особистості?..

Наблизити до дозволу цієї загадки може лише міф про С. як творчої, світової особистості, що нічого не створила, але вся спливла, висохнула в «бісах, що емалювали з її,». Це світова трагедія виснаження від безмірності, трагедія омертвіння й загибелі людської індивідуальності від відваги на безмірні, нескінченні прагнення, що не знали границі, вибору й оформлення». По оцінці С.Н.Булгакова, «С. ні, тому що їм володіє дух небуття, і він сам знає про себе, що його ні, звідси все його борошно, вся чудність його поводження, ці несподіванки й ексцентричності, якими він хоче начебто самого себе переконати у своєму небутті; а дорівнює й та загибель, що він неминуче й неминуче приносить істотам, з ним зв'язаним». А.Л.Волинський бачив в особі С. «велике психологічне явище... найменування, що одержало згодом, декадентства».

«Ставрогин найбільше художнє створення Достоєвського, - затверджував К.В.Мочульский, кваліфікуючи трагедію героя як агонію надлюдини. - Це людина нового зона... у порівнянні з яким надлюдина Ницше здається тільки тінню». Сучасна Достоєвському критика висловлювала припущення про можливий літературний генезис Ставрогина

«Це якась суміш Печорина з Дон-Жуаном і з тим героєм «Паризьких таємниць», що присвячує дозвілля свого аристократичного життя й золото своїх кишень скитанью по самим огидним ... вертепах злочину!» (Е.Марков. Критичні бесіди). Л.П.Гроссман бачив в образі С. підсумок міркувань Достоєвського про людей могутньої волі й сильних страстей: «Неосяжна сила, що безпосередньо ится спо-кою, що хвилюється до страждань і з радістю, що кидається в час шукань і мандрівок у дивовижні відхилення й експерименти». Підкреслюючи, що тип С. сходить до байронічного героя з його демонізмом, песимізмом і пересиченістю, Г.М.Фридлендер відзначав в образі С. новий трагічний варіант романтичного демонізму, властивого «хижому типу»: С. «індивідуаліст до мозку костей, зайнятий цілком самим собою й у той же час саме тому що болісно відчуває в собі зяючу «фатальну» порожнечу». Ф.И.Евнин називав історію С. «містерією загибелі великого грішника».

У постановці «Бісів», здійсненої в МХТ в 1913 р. (інсценівка Вл.И.Немиро-вича-Данченко називалася «Микола Ставро-гин»), роль С. грав В.И.Качалов. Гіркий, що виступав із протестами проти постановки й требовавший її заборони, писав: «Не С. потрібний показувати... тепер, а щось інше. Необхідна проповідь бадьорості, необхідно духовне здоров'я, діяння, а не самоспоглядання... Досить уже самооплеваний... безглуздого анархізму й усяких судорог» (Ще про «карамазовщине» // Російське слово. 1913. 27 жовтня).

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе