Поле Куликово (випадок з життя)

Через два роки ми знову повернулися на Поле Куликово. Це було через два тижні після ювілейних торжеств, присвячених 600-річчю Куликовской битви. Повернулися в тій же машині й з тим же шофером, майже без зміни тією же компанією, небайдужої до долі вітчизняної історії. І приїхали ми так само ввечері, як у перший раз. Однак тепер вечір був теплий і тихий, немов як би обійнятий какою-то великою всесвітньою утомою, світлої й натрудженої, стосовної не до закінчення дня, а до завершення величезного собитийного кола. Назавтра й вірно стояв не простий день - 8 вересня по старому стилі й церковне свято Різдва Богородиці, у який, як свідчать літописи, і відбулася битва. Кэтомудню, зізнатися, ми й подгадивали, щоб при нас замкнула невидима риса, щось вільно або мимоволі висловивши, і час російської історії від Куликова Поля рушило по новому колу. Що буде, коли через сто років воно знову зійдеться з початком відліку, які грядут події, чи прийде хто сюди відзначити новий ювілей і з якою вірою, з яким серцем прийде?

Добре пам'ятаю, як минулого разу ми їхали з Поля. Піднялися рано, по темряві, нашвидку попивши чаю, завантажилися в кузов нашого всюдихода й вирішили на прощання повернутися до Дону. Поки по розбитій дорозі під'їхали, уже розвидніло. За непоказним мостом відкрилося село Татинки, ледве вище якого в ніч перед битвою російське військо переправилося через Дон. А ще левее й далі, уже на березі Непрядви, позначилися избенки села Монастирщина, де більша частина цього війська знайшла собі вічний притулок. На місці поховання оставшиеся в живих, перш ніж залишати Поле, зрубали з дубів каплицю, а на її місці пізніше була поставлена кам'яна церква Різдва Богородиці. Важко було в ту ранкову годину дивитися на неї: чим більше розходилися сутінки й повніше набирався світло, тим сильніше виявлялися руйнування, не менше, ніж при бомбуванні, і тим непоправимей вони здавалися. На реставрацію храму-пам'ятника Сергієві Радонежскому пішло майже десять років, так ито вона не цілком на той час була закінчена. Як же повірити, що можливо отут щось зробити за два роки, якщо робота висматривалась довга й кропітка. Гірким докором стирчала висока, з вузькими вікнами, що протягали, дзвіниця, звернена до Непрядве, а за нею у твердому, колючому для ока інеї виднілися пагорби, які, як знати, чи не були курганами над костьми росіянами. І загальний цей, розлитий над всею местною землею мовчазний докір не можна було не відчути

(В. Распутін)

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе