Повість Бестужева «Аммалат-бек» – глава «Латник»


«Ми гналися за Наполеоном по гарячих слідах. 22 листопада послав мене Сеславин очистити ліву сторону Виленской дороги, із сотнею сумских гусар, взводом драгунів Тверского полку так дюжиною донцов». Так драгунський ротмістр починає своє оповідання

Загін рухається уздовж дороги, по узбіччях якої ужасною декорацією розташовуються кінські й людські трупи. Розвідники-козаки незабаром зауважують ворога. Французькі солдати одягнені вкрай безглуздо, деякі навіть в овчинах поверх свого одягу, тоді як для щирого тепла варто носити її під мундир. Російські партизани, однак, одягнені деякими краще й укутані від холоду хто в що горазд. Відбивши перші атаки, французи відступають у невелике село

Росіяни негайно переслідують їх. Оточені в панському «замку», французи захищаються запекло, і ще отчаяннее б'ються польські ополченці-шляхтичі-ополченці - місцеві пани, що бачать у російських заклятих ворогів вільності своєї. Зломити опір вдається, лише коли серед осаджуючих раптово з'являється нікому не відомий кірасирський майор у чорних панцирах. Не маючи турботи, що кулі сиплються градом, латник у касці зі збитими набік закривавленим пір'ям і в чорному плащі, зірвавши з петель двері, подібно грізному демонові, уривається в будинок. Драгуни й гусари кидаються слідом, і незабаром рукопашна сутичка закінчується победою. Умовкають стогони вмираючих, і напівзруйнованими, зрешеченими російськими кулями будинок, повний порубаною, залитою кров'ю тіл, стає місцем короткого відпочинку партизан. Таємничий латник-майор, якому ротмістр бажає виразити своє замилування, зник

Солдати приводять тим часом дворецького, що ховався на горищі. Дворецький охоче розповідає історію, недавно случившуюся в майонтке, по-російському сказати, у маєтку. Хазяїн його, князь Глинский, мав красуню дочка Фелицию. Жагуча любов, що виникла між нею й російським офіцером стоявшего недалеко, в Ошмянах, артилерійського дивізіону, торкнула серце старого. Було призначене весілля. Але раптова невідкладна потреба, коею з'явилася хвороба матері, змусила російського виїхати. Листа від нього приходили рідко, а потім і зовсім припинилися. Родич князя граф Остроленский з усією можливою спритністю домагався в цей час руки його дочки. Пригноблена Фелиция скорилася. Граф, однак, цікавився не молодою дружиною, але лише солідним приданим, а після смерті князя й зовсім пустився в розгул. Графиня в'янула. Один раз слуга помітив неї в саду за бесідою з невідомо що звідки взялись дивним, великого росту людиною в чорному плащі. Графиня плакала й ламала руки. Людина цей потім зник, як і не бувало його, а графиня відтоді злягла й не пройшло місяця як умерла. Граф Остроленский незабаром за несплату податків і жорстоке звертання з холопами виявився під судом і біг за кордон. Повернувся він із французами й очолив в окрузі шляхетское ополчення

Це оповідання занурило в глибоку замисленість поручика Зарницкого, і він вирішується розповісти відому вже йому найтрагічнішу історію

Дід його по матері, князь Х...ий, був справжній деспот, і коли вирішив видати дочку свою Лізу за вибраного їм нареченого, то був глибоко уражений її відмовою підкоритися його волі. Ліза ж полюбила свого вчителя, недавно випущеного з університету ад'юнкта Баянова. Князь уклав дочку в будинку своєму. Один раз, коли князь був на полюванні, Баянів викрав кохану й відразу направився з нею в церкву. Коли молоді вже стояли перед вівтарем, у церкву ввірвалася погоня. Про Баянове більше ніхто ніколи не чув, а дочка Х...ий тримав тепер за залізними дверима. Її визнали сумасшедшею, і прожила вона недовго. По закінченні часу стали зауважувати за князем більші чудності - страх знаходив на нього. А в один день раптом він велів усім покинути будинок, заколотити двері й ніколи вуж у нього не вертатися. Оселившись в іншому маєтку, князь так і не отямився й незабаром умер. Історію цю Зарницкий чув з малого років і, відвідуючи рідні місця, будучи вже зроблений в офіцери, вирішив оглянути той проклятий будинок, що у дитинстві так розбурхував його уяву. Легко проникнувши крізь ветхі запори, він, бродячи по будинку, наткнувся на кімнату, залізні двері якої підказали йому, що тут нудилася біднаа ув'язнений. Розгорнувши їх, він відкрив погляду своєму видовище, «миттєво, що звернуло тіло, його в шматок льоду»: красуня, особа якої він багато разів бачив на портреті, та сама...

Оповідання Зарницкого переривається звуком важких кроків. Це чорний латник. Вид його хворобливий і дивний. Точно в маренні бродить він по напівзруйнованому будинку. Раптом зупиняється, уражений, у зображення прекрасної жінки, помешенного серед портретів предків, які, по прийнятому в Польщі звичаю, завжди прикрашають панский будинок. «Ти обіцяла з'явитися мені перед смертю! Дякую тобі, ти виконала свою обіцянку!» - викликує він. І відразу спотикається об один із трупів. «От ворог мій! І після смерті він перепиняє мені дорогу!» Витягшись важкий палаш, кірасирів наносить страшні удари мертвому тілу. Ротмістр і поручик Зарницкий із працею заспокоюють його.

Ранком кірасирський майор, одержавши полегшення від сну, викладає офіцерам свою історію. Зрозуміло, це він був тим самим артилеристом, що полюбив красуню Фелицию Глинскую й був любимо нею. Приїхавши до хворої матері, він встиг лише проводити її в могилу й відразу сам звалився у важкій гарячці. Будучи вісім місяців хворим і не одержуючи листів від Фелиции, поклявшейся писати щодня, він не міг припустити іншого, як смерть коханої. Коли ж він довідався про її заміжжя, у душі його виникла нестримна спрага мести. Вступивши в кірасирський полк, що стояв в Ошмянах, він з'явився незабаром до графині й застав її в самім сумному положенні. Обоє вони зрозуміли, що стали жертвами підступництва графа, що перехвативали й знищувало їхнього листа. Підгострена хворобою, життя графині незабаром згасла. Вся ненависть, що скопилася під черною кірасою майора,, звернулася тепер на графа Остроленского. І от недавно помста свершилась. Останнє містичне побачення коханих - передсмертна обіцянка графині з'явитися йому перед його смертю - позначилося сценою в портрета Фелиции, і тепер життя його кінчена

Завершивши своє оповідання й не говорячи більше ні слова, латник підхоплюється на коня й несеться ладь. А ротмістр жадає почути кінець оповідання Зарницкого, перерваний у самім надзвичайному й таємничому місці

Зарницкий знову поринає у хвилюючі спогади. У кімнаті, де пройшли останні дні його нещасної родички, він побачив дівчину, краса якої повністю відтворювала риси загиблої. Він закохався без пам'яті. У кого ж? Те була законна дочка Лізи Х..ой, названа в її честь також Лізою. Породжена в таємному висновку, вона була вихована добрими людьми й нині з'явилася сюди, щоб побачити місце, пов'язане з дорогою для неї пам'яттю матері. Зарницкий приклав всі зусилля, щоб Єлизавета Баянова була відновлена у своїх правах і одержала законну частку спадщини. Це вдалося, але дарма плекав він надію на щасливе завершення свого почуття, Ліза вже мала люблячого й щасливого нареченого. Тепер вона щаслива в благополучному шлюбі. А Зарницкий... на жаль! йому залишається лише сумувати, мріяти й забуватися в битвах, де відвага його далеко перевершує нагороди, що випали йому

Ще через день, уже після бою за Ошмяни, російські партизани виїжджають із містечка, пробираючись серед безлічі трупів. Раптом Зарницкий зстрибує з коня:

- Подивися, Жорж, це наш латник!

На особі вбитого не бачилося ні сліду страстей, обуревавших настільки недавно його життя

- Дивовижна людина! - говорить Зарницкий. - У чи самій справі була Фелиция вісницею його смерті, або так стеклися обставини? От загадка!

- Французька куля вирішить, може статися, через годину одному з нас загадку цю, - відповідає ротмістр

Звук труби викликає їх із забуття. Сплигнувши на коней, вони мовчачи скакають уперед.

Роман і Ольга

(Плин повести полягає між 1396 і 1398 р. Всі історичні події й особи, у ній що згадують, представлені з невідступною точністю. Читачі для перевірки можуть взяти 2-ю главу 5-го тому «Історії держави Російського» Карамзина. - Із приміток автора.)

«Цьому не бувати!» - говорив Симеон Воеслав, іменитий гість новгородський, братові своєму, новоміському ж сотникові Юрієві Гостиному. Не сіяти двом сонцям у небі! Не бувати, щоб кинув я свою кращу перлину в мутний Волхов, щоб віддав я Ольгу, дочку мою, тому, хто їй не чету. Без золотого гребеня не розчесати її дівочих кіс, небагатому не бути моїм зятем!

«Брат! Ольга любить Романа. І серце його коштує твоїх мішків із золотом. У жилах його шляхетна кров дітей боярських. Вірно служить він Новомісту».

Але старшому братові пізно жити розумом молодшого. І довелося Романові Ясенскому вислухати вирок свій. У два ключі бризнули сльози з очей юнака, і він, ридаючи, упав на груди великодушного заступника свого Юрія. У ті часи добрі люди не соромилися ще сліз своїх, не ховали серця під приветливою улибкою, були друзями й недругами явно.

Ольга давно вуж любить Романа, захоплюється його вмінням співати, граючи на дзвінких гуслях, але більше того його оповіданнями про походи, про битви, про полон його дикими воїнами Тамерлана, про чудесний порятунок. Тому Ольга, незважаючи на чесноту свою й повага до батьків, після чималих коливань вирішується бігти з Романом, щоб удалині від рідного міста знайти своє щастя. Але в призначену ніч не прийшов її палкий коханий, і ніхто в місті вуж не видал його.

От що трапилося за день до того

Було свято. Новогородци спостерігали двобій німецьких лицарів з Ревеля й Риги, мистецтво литовських наїзників і самі віддавалися улюбленій забаві - кулачному бою: сторона Торговельна проти сторони Софійської!

Удари дзвона раптово сзивают новогородцев на віче. Два посли звертаються до них: перший - московського князя Василя Ди-митриевича, сина славного Димитрия Донського, другий - литовського князя Витовта, сина Кестутиса. Два могутніх володарі вимагають порвати мир з німецьким орденом мечоносців, порушити договори з купцями ганзейскими. Новогородци же бажають тільки миру з усіма, збереження своїх воль і вигід торгівлі. Про тім і говорять на віче. І ті, хто миролюбний і статечний, пропонують скоритися, щоб уникнути нещасть війни. Але обурений цими мовленнями доблесний Роман Ясенский. Слова його хвилюють і простий народ, і іменитих громадян, і самого посадника Тимофія

А після шумного віча, у темну ніч, Роман вуж виїжджає за міську стіну на улюбленому своєму коні. Чекає його дорога далека. У нічному лісі попадає Роман у руки лютих розбійників. Видобуток їм дістається чимала - злато й срібло, що він віз ссобой.

Отаман розбійників Беркут, що був знатний новогородець, вигнаний після однієї з усобиц, мріє знову послужити рідному місту. Довідавшись із грамоти-наказу, що Роман везе коштовності для підкупу бояр московських на користь Новоміста, він із честю відпускає посланця

И от Роман в'їжджає в стольну Москву. З точністю прагне виконати він доручення віча. По боргу, але проти серця здається він весел і привітним, знаходить друзів між сановниками двору, довідається думки великого князя. А думки ці ворожі Новомісту. Роман повідомляє про тім своїх земляків. Попереджені новоміські купці залишають Москву. Але в один злощасний день стража вистачає Романа й кидає в тісне, сире підземелля. Його чекає страта. Лише один раз блиснув промінь надії - старий знайомий боярин Євстафій Ситий вільний милувати злочинця, але замість вимагає відректися від Новоміста й назавжди залишитися в Москві. Але милість смерті предпочитает Роман такий княжей милості

Поки Роман очікує страти, московські дружини вторгаються на землю Новоміську. Невірні двинци здають їм кілька фортець. Плачу проводжає Ольга в похід батька свого. Симеон Воеслав, відправляючись із новоміським ополченням, обіцяє дочки після перемоги над підлими московітами знайти їй кращого нареченого серед но-вогородцев. Цим він валить її в ще більший розпач, тому що пам'ятає Ольга одного лише Романа й одного лише його бажає бачити чоловіком своїм

Хто проникнув у глухе підземелля? Хто ловкою рукою нечутно перепилив залізні ґрати? З ким поруч мчиться тепер Роман Ясенский на коні швидкому в поле вільному? Ці два мовчазних і похмурих вершники - посланці отамана Беркута. А от і сам отаман зустрічає земляка. Куди поскакаємо - у рідне місто? до милого серцю Ользі? або на місце свари, туди, де осаджують новогородци зайняту заклятим ворогом міцність Орлец? «Туди, де мечі й вороги!» - викликує палкий юнак

Незабаром досягають вони галявини, де кілька п'яних московітів стережуть новоміського бранця. Друзі кидаються на виторг, вороги боягузливо біжать, і Роман довідається у врятованому раніше настільки строгого до нього батька Ольги, Симеона Воеслава.

Тепер уже друзі й соратники в новоміському війську, осаджують Симеон і Юрій Орлец. Першим улазить на вежу отаман Беркут, але падає, простромлений стрілою. Роман треба за ним, що тріумфує мечем зрубує він ратище прапора московського, але слідом за тим обкутана полум'ям твердиня в мить валить, сховавши в димі й уламках хороброго витязя. Чи живий він?

Вертається в Новомісто переможне військо. Входить Симеон Воес-лав у будинок свої. Кидається на шию йому дочка його Ольга

«Виконав я обіцянка - є тобі наречений, серед новогородцев найкращий!»

Ольга закриває руками особа, але як тільки вирішується глянути через малу щілину між пальцями, як бачить улюбленого свого Роману

Молоді жили щасливо. А щасливий щастям їх Симеон Воеслав, програючи в шахи коней і слонів братові своєму молодшому Юрієві, роняв сльозу розчулення, говорячи: «Так! Ти правий, а я був винуватий!»

Если домашнее задание на тему: » Повість Бестужева «Аммалат-бек» – глава «Латник» оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.