Про відношення до музики із кн. «Постскриптум» (Астафьев)

Серед багатьох ганебних учинків, які я зробив у житті, більше всіх пам'ятний мені один. У дитбудинку в коридорі висів репродуктор, і один раз у ньому пролунав голос, ні на чий не схожий, чимсь мене - швидше за все саме несхожістю - раздражавший.

«Ха! Репетує як жеребець!» - сказав я й висмикнув вилку репродуктора з розетки. Голос співачки обірвався. Дітвора співчутливо поставилася до мого вчинку, оскільки був я в дитбудинку самою співучою й читаючою людиною

...Через багато років у Єсентуках, у просторому літньому залі, слухав я симфонічний концерт. Всі що побачили й пережили на своєму столітті музиканти кримського оркестру зі славної, на муравьишку схожої, молоденької дирижершей Зінаїдою Тикач терпляче розтлумачували публіці, що й чому вони будуть грати, коли, ким і для чого той або інший музичний добуток був написаний. Робили вони це неначебто б з вибаченнями за своє вторгнення в таку перенасичену духовними цінностями життя громадян, що лікуються й просто жирують на курорті, і концерт почали з лихої увертюри Штрауса, щоб підготувати перевтомлених культурою слухачів до другого, більше серйозному відділенню

Але й казковий Штраус, і вогневий Брамс, і кокетливий Оффенбах не допомогли - уже із середини першого відділення концерту слухачі, що набилися в зал на музичний захід тільки тому, що воно безкоштовне, почали залишати зал. Так каби просто так вони його залишали, мовчачи, обережно - ні, зі збурюваннями, вигуками, лайкою залишали, начебто обдурили їх у кращих прагненнях і мріях

Стільці в концертному залі старі, віденські, із круглими дерев'яними сидіннями, збиті порядно, і кожний громадянин, піднявшись із місця, вважав своїм обов'язком возмущенно ляснути сидінням

Я сидів, стиснувшись у себе, слухав, як надриваються музиканти, щоб заглушити шум і лайка в залі, і мені хотілося за всіх за нас попросити прощення в милої дирижерши в чорненькому фраку, в оркестрантів, так важко й завзято заробляють свій чесний, бедний хліб, вибачитися за всіх нас і розповісти, як я в дитинстві...

Але життя - не лист, у ній постскриптуму не буває. Що з того, що співачка, що я образив колись словом, ім'я їй - Велика Надія Обухова, - стала моєю самою улюбленою співачкою, що я «виправився» і не раз плакав, слухаючи її.

Вона-те, співачка, вуж ніколи не почує мого каяття, не зможе простити мене. Зате, уже літній і сивий, я содрогаюсь від кожної бавовни й бряка стільця в концертному залі

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе