Соловйов про Достоєвського


У царювання Олександра II закінчилося зовнішнє природне утворення Росії, утворення її тіла, і почався в борошнах до хворобах процес її духовного народження. Усякому новому народженню, усякому творчому процесу, що вводить існуючі елементи в нові форми й сполучення, неминуче передує шумування цих елементів. Коли складалося тіло Росії й народжувалася Російська держава, російські люди від князів з їхніми дружинами й до останнього хлібороба бродили по всій країні. Вся Русь брела нарізно. Таким зовнішнім шумуванням викликалося зовнішнє ж державне закріплення, щоб скласти Росію в одне велике тіло

Початий князями в Москві й завершений імператорами в Петербурзі, цей процес зовнішнього закріплення, у силу якого колишні бродячі дружини перетворювалися в помісне дворянство, колишні вільні гості стали міщанами, а вільно перехідні селяни зроблені кріпаками,- ця закріплена державою організація Росії ввела побут і діяльність народу й суспільства у тверді, певні рамки. Ці рамки залишалися недоторканні й тоді, коли після Петровской реформи, і особливо із царювання Олександра 1-го, різні ідеї й розумові плини Західної Європи стали опановувати утвореним шаром російського суспільства. Ні містичні вірування російських масонів, ні гуманітарні ідеї діячів сорокових років, незважаючи на те нравственнопрактическое напрямок, що вони часто в нас приймали, не мали істотного впливу на міцність побутових основ і не заважали утвореним людям, міркуючи по-новому, жити по-старому, у заповіданих переказом формах. Аж до визвольного акту минулого царювання життя й діяльність російських людей не залежала істотно від їхніх думок і переконань, а заздалегідь визначалася тими готовими рамками, у які народження ставило кожну людину й кожну групу людей

Поміщик жив і діяв відомим образом не для чого-небудь, а насамперед тому, що він був поміщик, і точно так само селянин зобов'язаний був жити так, а не інакше тому, що він був селянин, і між цими крайніми формами всі інші групи в готових умовах державного побуту знаходили достатню підставу, якою визначалося коло їхнього життя, не залишаючи місця для питання: що робити? Якщо б Росія була тільки народно-державним тілом, як, наприклад, Китай, то вона могла б задовольнити такою внешнею твердістю й визначеністю життя, могла б зупинитися у своїй закріпленій організації. Але Росія, ще в самім своєму дитинстві хрещена в християнську віру, одержала звідси стан вищого духовного життя й повинна була, досягши дійшлої вік, зложившись і визначившись фізично, шукати собі вільного морального визначення

А для цього насамперед сили російського суспільства повинні були одержати волю, можливість і спонукання вийти з тієї зовнішньої нерухомості, що обумовлювалася кріпосним ладом. У цьому (визвольному, а не реформаторському) справі весь зміст минулого царювання. Великий подвиг цього царювання їсти єдине звільнення російського суспільства від колишніх обов'язкових рамок, для майбутнього створення нових духовних форм, а ніяк не саме створення цих останніх, котре й досі ще не починалося. Перш ніж утворитися цим формам, звільнене суспільство повинне пройти через внутрішнє духовне шумування. Як раніше утворення державного тіла був період, коли всі бродили, так само повинне бути й перед духовним народженням Росії. У цей^-те пору внутрішнього шумування з непереборною силою є питання: для чого жити й що робити?

Є щось помилкове вже в самій постановці такого питання з боку людей, тільки що відірваних від відомих зовнішніх основ життя й ще що не замінили їх ніякими вищими, що ще не опанували собою. Запитувати прямо: що робити? - значить припускати, що є якусь готову справу, до якого потрібно тільки прикласти руки, значить пропускати інше питання: чи готові самі делатели?

Тим часом у всякій людській справі, великому й малі, фізичні й духовному, однаково важливі обидва питання: що робити й хто робить; поганий або неприготований працівник може тільки зіпсувати найкращу справу. Предмет справи і якості делателя нерозривно зв'язані між собою у всякій теперішній справі, а там, де ці дві сторони розділяються, там сьогодення дела й не виходить. Тоді насамперед шукана справа раздвояется. З однієї сторони виступає образ ідеального ладу життя, установлюється деякий певний «суспільний ідеал». Але цей ідеал приймається незалежно ні від якої внутрішньої роботи самої людини,- він складається тільки в деякому, заздалегідь певному й ззовні примусовому економічному й соціальному ладі життя; тому все, що може людина зробити для досягнення цього зовнішнього ідеалу, зводиться до усунення зовнішніх же перешкод кнему.

Таким чином, сам ідеал є винятково тільки в майбутньому, а в сьогоденні людин має справа тільки з тим, що суперечить цьому ідеалу, і вся його діяльність від неіснуючого ідеалу звертається цілком на руйнування існуючого, а тому що це останнє тримається людьми й суспільством, те все це справа звертається в насильство над людьми й цілим суспільством. Непомітним образом суспільний ідеал підмінюється противообщественною діяльністю. На питання: що робити?- виходить ясна й певна відповідь: убивати всіх супротивників майбутнього ідеального ладу, тобто всіх захисників сьогодення

При такім рішенні справи питання: чи готові делатели?- дійсно є зайвим. Для такого служіння суспільному ідеалу людська природа в теперішньому своєму стані й із самих гірших своїх сторін є цілком готовою й придатною. У досягненні суспільного ідеалу шляхом руйнування всі дурні страсті, всі злі й божевільні счихии людства знайдуть собі місце й призначення; такий суспільний ідеал коштує цілком на ґрунті пануючі у світі зла. Він не пред'являє своїм служителям ніяких моральних умов, йому потрібні не духовні сили, а фізичне насильство, він жадає від людства не внутрішнього звертання, а зовнішнього перевороту

Перед появою християнства іудейський народ чекала пришестя царства Божия, і більшість розуміла під цим царством зовнішній насильницький переворот, що повинен був дати панування вибраному народу й винищити його ворогів. Люди, що очікували такого царства, принаймні найбільш рішучі й ревні з них, мали ясну й певну відповідь на питання «що робити»: повстати проти Рима й бити римських солдатів. І вони це виконали, стали бити римлян і самі були перебиті. І справа їх загинуло, і римляне розорили Єрусалим. Тільки деякі в Ізраїлю розуміли під прийдешнім царством щось більше глибоке й більше радикальне, знали іншого ворога, більше страшного й більше таємничого ворога, чим римляне, і шукали іншої, ще більш важкої, але зате й більше плідної перемоги. Для цих людей на питання: що робити - був тільки один, загадкова й непевна відповідь, яку не могли вмістити вчителі Ізраїлю. «Істинно, істинно говорю тобі: якщо хто не народиться понад, не може бачити царства Божия» '. Деякі люди, не смутившиеся цією дивною й темною відповіддю, що прийняли нове народження й повірили в духовне царство Божие,- ці люди перемогли римлян і скорили мир. І в нас тепер, в епоху духовного шумування,- у той час як прихильники «суспільного ідеалу», таке ж зовнішнє й поверхневого, як «царство» іудейських матеріалістів, повстають і вбивають, гублять інших і самі гинуть безплідно й безславно, а інші або губляться в розумовому хаосі, або грузнуть у байдужій своєкорисливості,- є лише деякі люди, які, не задовольняючись ніякими зовнішніми цілями й ідеалами, почувають і возвещают необхідність глибокого морального перевороту й указують умови нового духовного народження Росії й людства

Із цих деяких провісників росіянці й всесвітньої майбутності безперечно першим був

Достоєвський, тому що він глибше інших провидів сутність прийдешнього царства, сильніше й одушевленнее предвозвещал його. Основна перевага поглядів Достоєвського є саме те, за що його іноді докоряють,- відсутність або, краще сказати, свідоме відкидання всякого зовнішнього суспільного ідеалу, тобто такого, котрий не пов'язаний із внутрішнім звертанням людини або його народженням понад. Таке народження не потрібно для так званого суспільного ідеалу. Він задовольняється человеческою природою як вона є,- це ідеал грубий і поверхневий, і ми знаємо, що спроби до його реалізації тільки затверджують і множать уже пануюче у світі зло й божевілля. Такого грубого й поверхневого, безбожного й нелюдського ідеалу не було в Достоєвського,- і в цьому його перша заслуга. Він занадто добре знав всі глибини людського падіння, він знав, що злість і божевілля становлять основу нашої перекрученої природи й що якщо приймати це перекручення за норму, те не можна прийти ні до чого, крім насильства й хаосу

Поки темна основа нашої природи, зла у своєму винятковому егоїзмі й божевільна у своєму прагненні здійснити цей егоїзм, усе віднести до себе й усе визначити собою,- поки ця темна основа в нас у наявності - не звернений і цей первородний гріх не розтрощений, доти неможливо для нас ніяка теперішня справа й питання що робити не має розумного змісту. Уявіть собі юрбу людей, сліпих, глухих, увечних, біснуватих, і раптом із цієї юрби лунає питання: що робити? Єдиний розумний тут відповідь: шукайте зцілення; поки ви не зцілитеся, для вас немає справи, а поки ви видаєте себе за здорових, для вас немає зцілення

Поділу між Сходом і Заходом у змісті ворожнечі й антагонізму, взаємної ворожнечі й ненависті - такого поділу не повинне бути в християнстві, і якщо воно з'явилося, то це є великий гріх і велике нещастя. Але саме в той час, як цей великий гріх відбувався у Візантії,- народжувалася Росія для його спокути3. Прийнявши від Візантії православне християнство, чи належне Росія, разом з Божою святинею засвоїти собі назавжди й історичні гріхи Візантійського царства, що приготувало свою власну загибель? Якщо, всупереч повноті християнської ідеї, Візантія знову збудила велику світову суперечку й стала в ньому на одну сторону - на сторону Сходу, то її доля нам не зразок, а урок

чиМожна зводити всю сутність християнства до однієї гуманності? Є чи мета християнства загальна гармонія й благоденство на землі, що досягає природним прогресом людства? Нарешті, чи полягає підстава християнського життя й діяльності в одній любові? При прямій постановці цих питань відповідь на них не може бути сумнівний. Якщо вся картина в одній гуманності, то при чому ж отут християнська релігія^. навіщо тоді й говорити про неї замість того, щоб прямо проповідувати просту гуманність? Якщо ціль життя досягається природним прогресом і складається в земному благоденстві, тоді навіщо ж зв'язувати це з такою релігією, що вся тримається таємницею, чудом і подвигом? Нарешті, якщо вся справа релігії в одному людському почутті любові, те це значить, що в релігії зовсім ніякої справи немає й у ній самої немає ніякої потреби. Тому що людська любов, при всієї своєї

Если домашнее задание на тему: » Соловйов про Достоєвського оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.