Трагедія Моцарт і Сальери — художній аналіз. Пушкіна Олександр Сергійович

Індивідуалістична свідомість і «жахливі серця» пушкінських героїв характерні для «жахливого століття».

Тема «жахливого століття, жахливих серць» триває й у трагедії «Моцарт і Сальери». Сальери, як і Барон, одержимо прагненням затвердити себе поруч і нарівні сгениями.

Пушкін починає трагедію з того моменту, коли в житті Сальери наступив перелом. (Даний матеріал допоможе грамотно написати й по темі Трагедія Моцарт і Сальери. Короткий зміст не дає зрозуміти весь зміст добутку, тому цей матеріал буде корисний для глибокого осмислення творчості письменників і поетів, а так само їхніх романів, повістей, розповідей, п'єс, віршів) «Перероджений» Сальери вимовляє монолог, у якому обдивляється все минуле життя й досліджує причини свого теперішнього стану. Саме зараз, у дану мінуту, у нього «прояснився» розум, і він усвідомив, що нова ідея-пристрасть опанувала ним. За залишилися юнацькі роки, мрії, надії, завзята праця, повільне сходження до вершин майстерності. Сальери досяг у мистецтві «ступеня високої», йому «посміхнулася» слава, він був «щасливий». Наділений «любовию до мистецтва», що тонко почуває гармонію й здатний до щирої насолоди нею, вона вклав всі духовні сили й волю у вивчення таємниць музики. На шляху до їхнього збагнення він не один раз «забував» старі традиції й спрямовувався назустріч новим знанням, піднімаючись у власних очах своєю завзятістю, сталістю. Щастя, слава, спокій прийшли до Сальери завдяки «працям, ретельності, молінням». Сальери одержав їх за відданість мистецтву як законна винагорода

Але... з'явився Моцарт, і спокій залишив Сальери. Слава Моцарта - слава його генія, його природного дарунка. І Сальери розуміє, що обдарованості можна протиставити тільки обдарованість, а не жертви, принесені заради мистецтва й тим більше заради себе. «Безсмертний геній» даний «щасливцеві дозвільному», як називає себе Моцарт. Перед цим безперечним фактом мерхнуть всі зусилля Сальери. У Моцарте зосереджується вороже Сальери творчий початок, властиве самого життя, самому буттю, що вічно творить природі. В «бунті» Сальери сполучилися й грізне свавілля індивідуалістичного протесту, і дріб'язкове почуття заздрості. Він і страшний, заміряючись у похмурій самітності відновити колишній спокій ціною загибелі Моцарта, і беззахисний, безпомічний перед очевидністю його творчої моці

Ніколи «гордий» Сальери став «заздрісником знехтуваним», ополчився в чорній злості на увесь світ і обрав жертвою свого друга Моцарта. Геніальність Моцарта здається йому причиною його нещасть. Але хіба Моцарт заважає йому жити й творити? Звичайно, немає! Він навіть не підозрює про мучення Сальери.

Що ж обумовило моральне падіння Сальери? Чому заздрість знайшла таку владу над Сальери, що він зважився на злочин?

Дія трагедії «Моцарт і Сальери» розгортається в XVIII столітті, у той час, коли панувала раціоналістична філософія. Вона вчила, що все у світі расчислено. Сальери твердо засвоїв механічну безстрасність сторіччя. Музичні заняття він підкорив сухій і мертвотній логіці. Композитор для нього замкнуть у сфері одних тільки музичних співзвуч, і високе мистецтво існує поза життям. Моцарта Сальери теж розділив на Моцарта-Людину й Моцарта-композитора. По його поняттях, геній нічим не схожий на простих смертних, а Моцарт - у його геніальності Сальери не сумнівається - суперечить його ідеалу: звичайна людина, вона грає на підлозі зі своїм хлопчиськом, закохується, слухає дурне виконання злиденного скрипаля, не надає ніякого значення тому, що він «бог» у музиці, і зустрічає жартом слова Сальери, що не в силах прийняти єдність у Моцарте геніального й звичайного, «гуляки дозвільного» і «херувиму», «творця райських пісень». У цьому й убачає Сальери фатальну «помилку» природи. Адже в самого Сальери всі навпаки: щоб стати музикантом, він знехтував життя («Відкинув я рано дозвільні забави; науки, далекі музиці, минулому осоружні мені; уперто й гордовито від них відрікся я й зрадився одній музиці»). Він відверто зізнається: «Хоч мало життя люблю». Розділивши сфери життя й музики, Сальери постійно руйнує гармонію. Тому-Те й натхнення приходить до нього не часто. Він охотнее насолоджується чужими добутками, чим творить свої

У раціоналістичній естетиці XVIII століття був розповсюджений і інший погляд: уважалося, що талант сам по собі - ніщо і як такий не має цінності. Велич таланта залежить від того, яку користь він приносить мистецтву або вихованню моральності. У Сальери бореться грубо-утилітарне подання про мистецтво й безпосереднє, живе почуття прекрасного, але перемагає все-таки перше. Моцарт, на думку Сальери, зовсім марний. Він «обурює» у людях «желанье», розсовує перед ними обрії ідеалу, але смертні - «чада пороху» - ніколи його не досягнуть, тому що для гордовитого Сальери люди - істоти низькі. Пробуджене музикою Моцарта «желанье» залишаться «безкрилим»: люди нездатні піднятися на більше високий духовний щабель. І цей антигуманний погляд Сальери оголює його власну моральну зіпсованість. Сальери, наприклад, не вірить, що Бомарше - отруйник, але пояснює це заурядностью його натури, відкрито нехтуючи людські якості свого друга («Смішний для ремесла такого»). Моцарт, навпроти, переконаний у моральній чистоті Бомарше-Людини, і підставою служить для Моцарта геніальність Бомарше-Драматурга. Сальери, таким чином, ненавидить Моцарта й за його віру в моральне багатство людини, у здатність людини до духовного росту

Настільки ж рішуче заперечує Сальери й «користь» Моцарта для мистецтва. Він сприймає музику по перевазі як суму технічних прийомів, за допомогою яких виражається гармонія. Але, якщо можна навчитися «прийомам», те гармонії не можна - вона неповторна. Отже,

Що користі, якщо Моцарт буде живий И нової висоти ще досягне? Чи підніме він тим мистецтво? Немає; Воно впаде знову, як він зникне: Спадкоємця нам не залишить він

У цьому судженні Сальери укладений і інший зміст: оскільки «прийоми», «таємниці» доступні тільки присвяченим, жерцям, «служителям музики», те мистецтво призначене для них. Сторонніх Сальери не впускає в храм мистецтва. Такому кастовому - і по суті своєму антидемократичному - розумінню мистецтва зовсім далекий Моцарт.

Численні аргументи, що приводяться Сальери, закріплюються їм у понятті «боргу». Торжество «боргу» звичайно означало перемогу розуму над страстями. Розумовий Сальери прагне переконати себе в тім, що він опанував своїми страстями й підкорив їхньому розуму. Насправді ж страсті володіють їм, а розум став їхнім слухняним слугою. Так у раціоналізмі Сальери Пушкін виявляє чортові, більше властиву індивідуалістичній свідомості, що ріднить Сальери з похмурими й свавільними героями «жорстокого століття». Пушкіна послідовно зняв всі логічні умовиводи Сальери, змусив його саморозкритися й виявити дрібну, низинну пристрасть, що рухає Сальери і якої він не може противитися

Однак виконання «тяжкого боргу» знову повертає Сальери до вихідного моменту. Слова Моцарта й він сам оживають у його розумі:

Але ужель він правий, И я не геній? Геній і лиходійство Дві речі неспільні. Неправда...

Знову Сальери зіштовхується з «помилкою» природи. Посилання на Буонарроти лише оттеняет той безперечний факт, що в основі заздрості Сальери лежать не вищі міркування про музику, а дріб'язкове й суєтне марнославство. «Тяжкий борг» Сальери одержує точне й пряме позначення- лиходійство. Так Пушкін відновлює об'єктивний зміст зроблених Сальери дій

Незмірно трагичнее доля Моцарта, генія, змушеного творити в суспільстві, де панують заздрість, марнославство, де виникають злочинні ідеї й перебувають люди, готові їх здійснити. Він, як геній, відчуває небезпека, але не знає, що вона виходить від його друга Сальери. Недарма його відвідують сумні настрої й він почуває наближення смерті

Пушкін створив виразний символічний образ ворожого Моцарту миру, що став композиторові у вигляді чорної людини. Якщо в першій сцені Моцарт весел, то в другий він похмурий і млоїмо передчуттями близької кончини: його уява переслідує чорна людина. Йому здається, начебто чорна людина « сам-третин» сидить із ним і Сальери. Слідом за цим він згадує легенду про Бомарше, друга Сальери, але відмовляється вірити їй

Вустами Моцарта говорить сама природа, її справедливі й благі закони, сама гармонія, сином якої він виступає. Моцарт помиляється тільки в тім, що Сальери такий же син гармонії. Але помилка Моцарта так зрозуміла: він життєрадісний, щедрий від безмірності таланта, від людяності. Його гадана «ледарство» - не порожнє неробство, а напружена внутрішня праця

Пушкін передав Моцарту частина своєї душі. Тому образ Моцарта ліричний. У ньому запам'яталася велич генія, життєрадісність і святковість таланта, артистизм його духовного вигляду.

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе