Вибране Соловйова: Доля Пушкіна


«Мир мистецтва». Ви зовсім дарма не читаєте цього журналу, я хочу звернути на нього ваша увага своїм оповіданням. Але із цим особливим літературним поминанням Пушкіна зв'язана одна маленька особиста подія; розповім вам і його, тому що й воно при всій своїй мікроскопічності здається мені теж цікавим

Столітній ювілей Пушкіна застав мене у Швейцарії, у містечку, називаному Вуха й складове приозерне передмістя міста Лозанни. Я приїхав туди за кілька днів перед тим із приморського міста Канн, де прожив біля двох місяців у гостях в одного дружнього російського сімейства '. У Вуха я також помістився в найближчому сусідстві із цими друзями. Напередодні ювілейного дня в нас була розмова про те, як шкода, що ніхто не захопив за кордон творів Пушкіна й що в Лозанні неможливо дістати нічого, крім забороненого видання з наполовину підробленими й більш ніж наполовину непристойними віршами . Таким чином, ми були позбавлені єдиного й найкращого способу пом'янути Пушкіна читанням його створінь. Опівдні 26 або 27 травня входить у мою кімнату листоноша з товстою бандерольною посилкою й рекомендованим листом. І те й інше - від редакції «Миру мистецтва». Читаю лист і спочатку нічого не розумію. Редакція, перепроваджуючи мені повне зібрання творів Пушкіна, квапить надіслати до початку травня статтю або замітку про Пушкіна для ювілейного випуску журналу. Після декількох хвилин здивування дивлюся на позначку числа відправлення (із чого, звичайно, варто було б почати) і бачу щось начебто 6 або 9 квітня. На конверті й на бандеролі теж які те квітневі числа, і на петербурзькому й на канському штемпелі. Згадую, що дійсно перед від'їздом дав умовну обіцянку постаратися що-небудь написати, але через неможливість дістати в Канні Пушкіна вважав себе від цієї обіцянки вільним

Але чому канська пошта, що я вчасно сповістив про своєму тамтешній і зовсім не сповіщав про лозаннском адресу,- чому вона тримала цю посилку більше місяця й чому раптом неї відправила, і саме в пушкінські дні,- це залишалося незрозумілим. Матеріальні причини цієї чудності й дотепер мені невідомі, хоча, зрозуміло, вони були. «Кінцева» же «причинність» або «доцільність» цієї маленької події виявилася безсумнівна, і притім подвійна. Це, втім, з'ясувалося для мене лише згодом, після повернення до Росії. А поки можна було тільки радуватися, що й нам із друзями довелося належним чином пом'янути dona Dei per poetam J. Кілька вечорів підряд - здається, весь ювілейний тиждень - читав я Пушкіна вголос і прочитав у такий спосіб всі кращі його утвору

У поважного м. Мережковского його пифизм або оргиазм виражається тільки формально - у неясності й нечленороздільності його міркувань. І м. Мережковский міг би запитати себе: «що пишу? що написав?» У всякому разі, справа йде в нього не про Пушкіна, а про предмети сторонніх - колись і найбільше про всемогутність видавця «Нового часу», що названий великим магом. Все це, звичайно, іронія, але точний зміст її зовсім не ясний. А потім м. Мережковский указує на контраст між теперішнім всеросійським ушановуванням Пушкіна й тим, що відбувалося ще «учора». А саме вчора три письменники висловили про Пушкіна думки, які не подобаються м. Мережковскому. Але в чому ж отут контраст між «учора» і «сьогодні»? Адже жоден із цих письменників від своїх «учорашніх» думок не відмовився «сьогодні», а з іншого боку, ці думки були такими ж самотніми в російської печатки «учора», як залишаються й сьогодні. Думка Спасовича зараз же було приписано його польської упередженості, думка Толстого негайно ж піддалося шанобливому замовчуванню, як воно замовчується й тепер, а що стосується до мене, те «Доля Пушкіна» при першій своїй появі вже викликала одностайну лайку всієї печатки. У чому ж та зміна й той контраст, на які вказує м. Мережковский? Це вказівка, як і все інше, є тільки данина «пифизму» і нічого більше.

Три завіти знайшов м. Мінський у Пушкіна. Перший завіт - протилежність поезії розуму й моральності. «Другий завіт Пушкіна говорить, що художник покликаний не для того, щоб колисати й зігрівати душі людей, а для того, щоб вічно їх мучити й палити». Сутність третього й самого великого завіту - байдужість до добра й зла

Досить, однак. Я думаю, ви погодитеся тепер, що я випробував двояку доцільність. Начебто якась благодійна сила хотіла зробити мені подвійну послугу: даючи мені спосіб пом'янути Пушкіна щонайкраще, вона разом з тим позбавила мене від усякого, хоча б мимовільної й віддаленої участі в цьому замаху - скинути « щобіліється Ветилую» нашого незрівнянного поета в темну і ядушливу ущелину Пифона.

Між різними плинами думки в російській літературі й суспільстві за останнім часом виділяються три більше помітних: економічні матеріалізми, пов'язаний з ім'ям Маркса; негативний моралізм, позначуваний ім'ям Толстого, і третє, що ще тільки визначається напрямок, якому можна поки дати умовна назва ніцшеанства. Перше робить із людини незначне колесо величезної економічної машини; для другого людин є інструмент, призначений до здійснення негативних моральних правил, які: не кури, не пий провина, не женися або женися якнайменше, а головне - не надходь на військову службу

Перше із цих умов полягає в перемозі людини, що бажає бути надлюдиною, над пануванням смерті. Якщо людина фактично є смертний, то надлюдина логічно повинен бути безсмертним. І от точка зору, з якої відкривається поле для тієї серйозної розмови з ницшеанцами, про яке повторює м. Філософів. Але він слово «серйозна розмова» запам'ятав, а про що розмова - забув. Це не наклеп і не жарт: справді, м. Філософів пропонує мені говорити про різні предмети - про походження трагедії по Ницше, про давньогрецькі містерії, про долю Пушкіна й т.д. Не спорю, що про всім цьому можна звістці серйозні розмови з різними особами, але з ницшеанцами я адже мав намір говорити не про ці предмети, у яких вони, звичайно, не більше' знаючі, чим усякий інший, а про те, що, по-моєму, прямо їх стосується: про зв'язок між фактом смерті й идеею надлюдини. Щоб не залишати ніякого сумніву щодо того, що саме така була моя думка, дозвольте привести буквально мої заключні слова

И от сьогодення міряло для оцінки всіх справ і явищ у цьому світі: наскільки кожний з них відповідає умовам, необхідним для переродження смертної й страждаючої людини в безсмертну й блаженну надлюдину? І якщо стара традиційна оболонка надлюдської ідеї, що скам'яніла в шкільних розумах, заслонила для великої кількості людей живу сутність самої цієї ідеї, що привело до її забуття,- до забуття людиною його щирого, високого призначення, до примирення його з долею інших тварин,- те чи не варто радуватися вже й простому факту, що це забуття й це легкодухе примирення з дійсністю начебто приходить до кінця, що лунають,- хоча б і голослівні поки,- заяви: «Я - надлюдина; ми - сверхчеловеки». Такі заяви, з першого разу збудливу досаду, по суті, повинні радувати вже тому, що вони відкривають можливість цікавої розмови, чого ніяк не можна сказати про деякі інші крапки зору

У ту пору, коли я різав п'явок бритвою й зоолога Геккеля предпочитал філософові Гегелеві, мій батько розповів мені один раз досить відомий анекдот, як відсталий московський купець убив передового природника, що обертав його вдарвинизм.

Ніякого загального принципового питання для них не існує, а хіба тільки такі приватні питання, як, наприклад: чи був Пушкін оргиастом, представником пифизма, як затверджує Мінський, або зовсім цим не був, як думає Розанов? А що пифизм, або оргиазм, або все те, що вони під цим розуміють, є щось у найвищому ступені прекрасне й бажане,- це для них уже давно вирішене. Вони вже віддалися йому, належать йому цілком... А може бути, я й отут про їх занадто високої думки? Я думав колись (до Пушкінського №), що маю справу з допитливими й відкритими для істини розумами, і, безсумнівно, у цьому помилявся. Тепер я говорю про їх як про душі, відданих... <'пифизму»4. Але, може бути, і це занадто «серйозно»... та й чи можна говорити про наших декадентів (це, здається, буде саме підходяще по своїй невизначеності загальна назва) як про одному, солідарному в собі цілому? Адже Мережковский дуже не схожий на Мінського, обоє вони не схожі на Волинського, і ще менше, я думаю, подібності між Д. Философовим і В. Розановим. Отже, щоб нікого не скривдити, утримаюся від усякого загального судження й обмежуся необхідним і зовсім серйозною заявою: тому що виконавчий лист від редакції «Миру Мистецтва» заснований на явній помилці, то я його не приймаю, обіцянку ж своє виконаю неодмінно, як тільки зустріну серйозних ницшеанцев...

Ніхто не скаже, звичайно, щоб і ті питання відносно Пушкіна, які уважно розглядалися в рік його сторіччя, були вичерпані; але найменше це можна сказати про эстетической сторону справи, про значення пушкінської поезії по суті. Пізні прибульці на розкішний словесний бенкет цього року, «Книжки тижня», жовтень

Етичний погляд, викладений у статті «Доля Пушкіна» і сводящийся до того простого положення, що геній зобов'язує й що кому багато дане, з того багато й взищется, викликав загальне невдоволення й одноголосний осуд у пресі. Але мотиви такого невдоволення ставилися до всьому що завгодно, тільки не до того, що було дійсно мною висловлене й що залишилося зовсім незачепленим у численних статтях і замітках, що з'являлися в ці два роки із приводу «Долі Пушкіна». Не маючи ніякої розумної причини зупинятися на такій «критиці» або в чому-небудь змінювати ті думки, які зустріли стільки осуджень, але жодного заперечення, що мало-мальськи ставиться до справи,- я можу тепер, говорячи про поезію Пушкіна, не вертатися знову до питання про його особисту долю . У тих випадках, коли мені оведеться по природному зв'язку предметів мимохідь торкнутися й цього питання, читачі «Вісника Європи» дозволять мені припускати, що погляд мій на справу їм відомий і не вимагає повторювального викладу

Пануюча тенденція Міцкевича була висока й прекрасна; але коли вона занадто явно виступає в його поезії, вона порушує її красу; адже тому й зізнається по справедливості «Пан Тадеуш» найкращим, якщо й не самим характерним твором Міцкевича, що поет тут майже не відступає від своєї чисто поетичного завдання й настільки ж наближається до Пушкіна, наскільки віддаляється від Байрона. А що стосується до цього «володаря дум», те адже він весь був як би одною гигантскою претензією, зверненої до Творця й до утвору.- Ніякій упередженій, свідомій і навмисній тенденції й ніякій претензії ми в Пушкіна не зустрінемо, якщо тільки будемо дивитися на нього прямо, якщо тільки самі підійдемо до нього вільні від упередженої тенденції й несправедливого домагання неодмінно виглядіти в поета те, що для нас самих особливо приємно, одержати від нього не те, що він дає нам - поетичну красу - Бог з нею зовсім! - а те, що нам потрібно від нього: авторитетну підтримку в наших власних помислах і турботах. При сильному бажанні й за допомогою вирваних із цілого окремих шматків і шматочків можна, звичайно, приписати Пушкіну всілякі тенденції, навіть прямо протилежні один одному, вкрай^-прогресивні й вкрай-ретроградні, релігійні й вільнодумні, західницькі й слов'янофільські, аскетичні й епікурейські. Досить важко розібрати, який із двох відтінків наївного самолюбства переважає тут у кожному випадку: чи бажання зробити честь Пушкіну прирахуванням його до таких чудових людей, як ми, або бажання зробити честь собі чрез однодумність із нами такої чудової людини, як Пушкін

Насправді в райдужній поезії Пушкіна - всі кольори, і спроба офарбити її в один сама себе викриває явними натяжками й протиріччями, до яких Вона приводить. Дійсна різнобарвність пушкінської поезії кидається всякому в очі, і зовнішній, поверхневий погляд бачить тут беззмістовність, безідейність, безхарактерність. На мову проситься вираження: хамелеон,- яке не звучить похвалою. Але який розумний зміст може мати таке судження? Якого роду зміст потрібно тут від поезії? Здається, усяке, крім тільки поетичного. Але якщо ви в хіміка будете шукати богословських положень, а в богослова - хімічних досвідів, те, звичайно, знайдете беззмістовним і того й іншого. З таким же приблизно логічним правом можна вимагати заздалегідь від поета певного напряму думок - релігійного, політичного, соціологічного й т.д. Шукати в поезії неодмінно якогось особливого, стороннього їй змісту - значить не визнавати за нею її власного, а в такому чи випадку коштує й тлумачити про поетів? Логічніше буде махнути на них рукою, як на порожніх і марних людей

Але є в поезії свій зміст і своя користь. Поезія може й повинна служити справі істини й добра на землі,- але тільки по-своєму, тільки своею красотою й нічим іншим. Краса вже сама по собі перебуває в належному співвідношенні з істиною й добром, як їхній відчутний прояв. Отже, все действительно поетичне - виходить, прекрасне - буде тим самим змістовно й корисно в кращому змісті цього слова

Ні в чому, крім краси, теперішня поезія не має потреби: у красі - її зміст і її користь. Правда, що минає XIX-й століття визначився до свого кінця як епоха підробок9. Підробляються молоко й вино. Але отут якщо не власна соромливість, то страх перед поліцією й покупцями вселяє винним деяку помірність і пристойність; адже ніякий фальсифікатор не зважиться затверджувати, що молоко й вино по самому призначенню своєму можуть і повинні бути марні й навіть шкідливі. Інша справа фальсифікація краси: цьому «вільному мистецтву» закон не писаний. Вічна краса оголошується старою красою, і на її руїнах водружається прапор нової краси, на якому особи, схожі на різних героїв не те Щедріна, не те Достоєвського, пишуть свої девізи: - «Дерзай!» - «Зазіхнемо!» - «Плюй на всі й тріумфуй!» "'. Між старою й новою красотою - те розходження, що перша жила в тісному природному сполучнику з добром і правдою, а друга знайшла такий сполучник для себе не тільки зайвим, але й прямо невідповідним, небажаним. Отут усього цікавіше от що: спочатку оголошується, що краса вільна від протилежності добра й зла, істини й неправди, що вона вище цього дуалізму й байдужа до нього, а під кінець раптом виявляється, що ця воля й краса й божественне начебто безпристрасність до обох сторін непомітно перейшли в якусь ворожість до однієї сторони (саме правої: до істини й добра) і в якесь нескориме «влеченье - рід недуги» до інший стороні (лівої: до зла й неправди),- у якийсь пифизм, демонізм, сатанізм та інші «нові краси», у сутності настільки ж старі, як «чорт і його бабуся».

Наївність або эстетическое нерозуміння можуть сказати: хіба це серйозно? Хіба можна надавати таке значення порам року? Звідки така легка капітуляція духовної сили перед силою зовнішніх впливів? Невже справді літньої температури в сполучнику з комарами так мухами досить, щоб «губити всі щиросердечні здатності» у великому поеті? Невже його високий розум не міг піднятися над висотою термометра й крилатий вірш не міг віднести його далеко від крилатих комах? Звичайно, міг,- та й піднімався, і неслися: різні епіграми, жартівливі послання, альбомні лестощі дамам і дівицям,- усе, що складається розумом за допомогою формального стихотворческого мистецтва,- все це, напевно, Пушкін писав і летнею, і весеннею часом; а от теперішній^-те своїх чисто поетичних добутків - не писав. Якби Пушкін справді був тільки, або хоча головним чином, «величезний розум», те, звичайно, цей величезний розум зумів би звільнитися від сили тілесних впливів і ^робив би свою справу по власних намірах, незалежно від вражень ззовні. Міг же Демосфен з камінчиками в роті ораторствувати над шумливим морем; міг же Архімед вирішувати завдання механіки під гуркіт ворожого штурму. В ораторському мистецтві, як і в точних науках, діє по перевазі розум, активний, самодіяльний початок у людині, що, при відомому ступені сили й при відповідному характері, може певною мірою успішно пручатися всяким тілесним впливам. І якби утвору Пушкіна були справою розуму й формального словесного мистецтва, якби він був тільки оратором у віршах, подібно Ломоносову або Ламартину, те, звичайно, його розум був досить сильний, щоб робити свою роботу незалежно від змін у зовнішній природі й від своїх власних тілесних станів. Але якої би величини не був розум Пушкіна, теперішня пушкінська поезія не була справою розуму, а залежала від сприйнятливості його душі до впливів з підсвідомої області; а сприйнятливість до них, по-перше, не має того характеру самодіяльності, що належить розуму, а по-друге, вона глибше, тісніше й різнобічне пов'язана з материальною, физиологическою подкладкою людського життя. Тому темні й неясні враження із зовнішнього середовища повинні бути вже ослаблені й нейтралізовані у відповідній їм нижчої, почуттєвої області щиросердечного життя, щоб вони не могли вторгатися в іншу, вищу область, відвертаючи сили душі від їхнього кращого призначення. Тваринні голоси в людині повинні затихнути, замовкнути, почуттєва строкатість і яскравість повинні сполотніти, щоб поет міг чути «божественні дієслова» і бачити «виденья первісних, кращих днів».

Але голосу тваринної природи — у самій людині, як і довкола нього,— не мовчать ні тоді, коли вона весною, збуджена, радіє й світло радується новим припливам темного життя, ні тоді, коли вона, пригноблена, знемагає й нудиться літньою спекою. От причина тієї на перший погляд чудності, що кипуча й життєрадісна душа Пушкіна тяготилася не тільки червоним летом, але й животворною весною. Як поет життя, він відчував, звичайно, і життя природи, але його крилата поезія не любила баритися на цих перших щаблях. Розкриття поетичного змісту природного життя Пушкін як би надало своєму глибокодумному сучасникові — Тютчеву, а ліричний живопис її явищ — одному з головних пташенят свого «лебединого» гнізда — Фету. Поезію же самого Пушкіна тягло від природи до життя людської й звідси - у височінь і в далечінь. Посилене биття земного пульсу весною й улітку обтяжувало його. заважало волі його кращих натхнень: Суровою взимку я більше задоволений...

В. С. СОЛОВЙОВ

Если домашнее задание на тему: » Вибране Соловйова: Доля Пушкіна оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.