Виклад Достоєвський — «Ідіот»

Підходячи до перехрестю Горохової й Садової, воно сам зачудувався своєму незвичайному хвилюванню; він і не очікував, що в нього з таким болем буде битися серце. Один будинок, імовірно по своїй особливій фізіономії, ще видали став залучати його увагу, і князь пам'ятав потім, що сказав собі: «Це, напевно, той самий будинок». З незвичайною цікавістю підходив він перевірити свій здогад; він почував, що йому чомусь буде особливо неприємно, якщо він угадав. Будинок цей був великий, похмурий, у три поверхи, без усякої архітектури, кольорам зелених-зеленої-грязно^-зеленого. Деякі, дуже, втім, деякі будинки в цьому роді, вибудувані наприкінці минулого сторіччя, уцелели саме в цих вулицях Петербурга (у якому всі так незабаром міняється) майже без зміни. Строєно вони міцно, з товстими стінами й з надзвичайно рідкими вікнами; у нижньому поверсі вікна іноді із ґратами. Здебільшого внизу міняльна крамниця

У цих будинках проживають майже винятково одні торговельні. Підійшовши до воріт і глянувши на напис, князь прочитав: «Будинок потомствених почесних громадян Рогожина».

Переставши коливатися, він відчинив скляні двері, що галасливо за ним захлопнулася, і став сходити по парадним сходам у другий поверх. Сходи були темного, кам'яна, грубого пристрою, а стіни її пофарбовані красною фарбою. Він знав, що Рогожин з матір'ю й братом займає весь другий поверх цього нудного будинку

Двері відчинили сам Парфен Семенич; побачивши князя, він до того сполотнів і остовпів на місці, що якийсь час схожий був на кам'яного бовдура, дивлячись своїм нерухомим і переляканим поглядом і скрививши рот у якусь найвищою мірою здивовану посмішку, - точно у відвідуванні князя він знаходив щось неможливе й майже чудесне. Князь хоч і очікував чого-небудь цьому роді, але навіть зачудувався

- Парфен, може, я недоречно, я адже й піду, - проговорив він, нарешті, всмущении.

- До речі! До речі! - отямився, нарешті, Парфен. - Ласкаво просимо, входь. Вони говорили один одному ти. У Москві їм траплялося сходитися часто й подовгу, було навіть кілька митей у їхніх зустрічах, що занадто памятно запам'яталися друг у друга в серце. Тепер же вони місяця три занадто не видались.

Блідість і як би дрібна, випадна судорога усе ще не залишали обличчя Рогожина. Він хоч і покликав гостя, але незвичайна зніяковілість його тривало. Поки він підводив князя до крісел і саджав його до стола, той випадково обернувся до нього й зупинився під враженням надзвичайно дивного й важкого його погляду. Щось йому пригадалося - недавнє, важке, похмуре. Не сідаючи й зупинившись нерухомо, він якийсь час дивився Рогожину прямо в очі; вони ще як би сильніше блиснули в першу мить. Нарешті, Рогожин посміхнувся, але трохи зніяковівши і як би втратившись

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе