Зонова — Інтелігенція в громадянській війні 1917-1920 гг

Е. А. Зонова ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ГРОМАДЯНСЬКІЙ ВІЙНІ 1917-1920 гг. (по добутках М. А. Булгакова "Біла гвардія" і И. Бабеля "Конармия") (Утворення й культура Росії в мінливому світі. - Новосибірськ, 2007.

- С. 288-293) На думку філософа Бердяєва, щоб зрозуміти джерела російського комунізму й усвідомити собі характер російської революції, повлекшей за собою Громадянську війну, потрібно знати, що являє собою те своєрідне явище, що у Росії йменується "інтелігенція".

Західні люди зробили б помилку, якби ототожнили російську інтелігенцію з тим, що на Заході називають intellectuals. Intellectuals - це люди інтелектуальної праці й творчості, насамперед учені, письменники, художники, професори та ін. Зовсім інше утворення являє собою, затверджує Бердяєв, російська інтелігенція, до якої могли належати люди, що не займаються інтелектуальною працею й взагалі не дуже інтелектуальні.

У той же час багато росіян учені й письменники зовсім не могли бути прилічені до інтелігенції в точному змісті слова. Інтелігенція скоріше нагадувала чернечий орден або релігійну секту зі своєю особливою мораллю, дуже нетерпимої, зі своїм обов'язковим світоглядом, зі своїми особливими вдачами й звичаями, і навіть зі своєрідним фізичним виглядом, по якому завжди можна було довідатися інтелігента й відрізнити його від інших соціальних груп.

Інтелігенція була в нас ідеологічною, а не професійним і економічним угрупованням, що утворилося з різних соціальних класів, спочатку по перевазі з більше культурної частини дворянства, пізніше із синів священиків і диаконов, із дрібних чиновників, з міщан і, після звільнення, із селян. Це і є разночинная інтелігенція, об'єднана винятково ідеями, і притім ідеями соціального характеру [1]. Для інтелігенції характерний відрив від народу (Достоєвський називав це "безпідставністю" інтелігенції). Інтелігенція завжди була захоплена якими-небудь ідеями, переважно соціальними, і віддавалася їм беззавітно. Вона мала здатність жити винятково ідеями. У Росії самодержавн і кріпосницької вироблялися самі радикальні соціалістичні й анархічні ідеї. Саме інтелігенція багато в чому підготувала революційний рух.

Більшість її представників мучилися почуттям власної провини перед народом, і насамперед перед селянами й робітниками, які своєю щоденною каторжною працею створювали ті самі матеріальні цінності, що дозволяли інтелігенції займатися літературою, мистецтвом, наукою, не замислюючись про хліб насущному. Але, призиваючи Русь "до сокири", інтелігенти й не уявляли собі грандіозного масштабу подій, які відбудуться внаслідок революційних перетворень. Воля, про яку мріяв народ, сильно відрізнялася від волі, що намагалися нав'язати йому інтелігенти. Воля - стан, що характеризується відсутністю стиснень, обмежень. Воля - особиста незалежність, самостійність, що припускає відповідальність за вчинки й рішення. У народній свідомості не було подання про волю й не було прагнення до волі.

Цей розкол між інтелігенцією й народом багато в чому визначив світовідчування людей XX століття. Катастрофічне світовідчування стало характерним для найбільш чудових і творчих російських людей. Уже в середині 1910-х років в одній з найважливіших своїх книг "Зміст творчості" Н. Бердяєв констатує "кризу культури, що досягла внутрішньої межі й породжує мир символів замість пояснення й перетворення реальності". "Основна проблема XIX і XX століття, - пише він, - проблема відносини творчості (культури) до життя (буттю)"; завдання людини - творити життя; культура ж, затверджує Бердяєв, завжди затвора лише відбиття життя й до початку століття вичерпала всі свої потенції [1].

Посилаючись на філософа Шпенглера, сучасний літературознавець Яблоков говорить про те, що наприкінці XIX століття "цивілізація" перемагає "культуру" і символи починають домінувати над "живим життям"; на перший план виходить міфологізований образ реальності - у якій, однак, продовжують жити не міфічні істоти, а цілком реальні "смертні" [2]. Саме це дає можливість розглядати проблеми політичного й соціального порядку на прикладі художнього тексту. Коли свершилось те, про що протягом десятиліть мріяла інтелігенція, заради чого трудилася, усього чекало розчарування. Не воля, рівність і братерство, а терор і Громадянська війна стали результатом революції. Лише деякі зважилися вступити в боротьбу й взяти безпосередню участь у Громадянській війні, виявляючись у ворогуючих таборах. Серед отважившихся кинути виклик первозданному хаосу революції були Михайло Булгаков і Исаак Бабель. У цих письменників дуже багато загального: вони належать до одного покоління (Бабель народився в 1894 році, Булгаков - в 1891), обоє довгих часів жили в Україні (Бабель в Одесі, Булгаков - у Києві), у те саме час відбувається становлення їх як письменників.

Практично одночасно, з різницею в півроку, виходять у світло роман Булгакова "Біла гвардія" і цикл новел Бабеля "Конармия". І відразу стає абсолютно ясно, що ці люди, у яких так багато загального, ніколи не зможуть стати однодумцями, відтепер їм призначене бути лише супротивниками. Причому не тільки ідеологічними, а самими що ні на є теперішніми: і Бабель, і Булгаков брали участь у воєнних діях (Бабель на стороні Червоної Армії, це загальновідомо, Булгаков - Білої, про це свідчать побічні докази, тому що Михайло Опанасович по зрозумілих причинах приховував подібні факти).

Ці добутки багато в чому автобиографични. Відомо, що Бабель складався в Першій Кінній з документами на ім'я Кирила Васильовича Лютова. Під псевдонімом "К. Лютов" Бабель друкував деякі свої статті й замітки. Ряд новел являє собою безпосередню обробку щоденникових записів письменника, і друкувалися вони спочатку під загальним заголовком "Із щоденника" як нариси. Багато записів у збережених зошитах Бабеля по своєму змісті й стилю близькі тим оповіданням "Конармии", у яких оповідання ведеться від імені Лютова [3].

Булгаков же описує події, що відбуваються в країні, таким чином, що не залишається ніяких сумнівів: він сам складався в Білій Гвардії. Жоден сторонній спостерігач не зміг би з такою точністю розповісти про цю війну, а головне - про людей, у ній що брали участь, про їхні почуття й переживання. Лише випробувавши те ж, письменник здатний зі страхаючою вірогідністю передати жах Громадянської війни.

Таку тугу й безвихідність, такі щиросердечні страждання не можна створити творчою уявою, їх можна лише пережити. Обоє автора вихлюпують на сторінки книг той біль, що нагромадилася в їхніх серцях, і читач просто не може залишатися байдужим до написаного. Обоє письменника по-своєму інтерпретують події, що відбуваються. У романі Булгакова війни немає як такої, позначеного ворогуючого угруповання представлені в якості невизначених, часом містичних сил. Замість того щоб розбиратися в перипетіях політичної боротьби, Булгакову важливіше підкреслити примарність, таємничість будь-яких сил, які виступають у політичному обличчі, тому що вони однаково ворожі людині.

Військо Петлюри - страшна, незліченна сила, але керує нею примара, міфічна істота. І чим реальніше й страшнее стає ця сила, що захопила місто, тим сильніше стає відчуття нереальності що відбуває. Навіть гетьман, що до моменту початку дії править уже біля восьми місяців (якщо відновити реальну хронологію подій), так і залишається фігурою "опереткової", фантомом, тінню; Олексій Турбін говорить: "Я дотепер не знаю, та й знати не буду, цілком ймовірно, до кінця життя, що собою представляє цей несподіваний володар" [4]. "Біла гвардія" - це не роман про революцію, тому що революція (по вкрай мері з погляду суб'єктів історичного процесу) є все-таки поступальний рух історії, рух "уперед"; Булгаков оповідає про громадянську війну, де категорій "уперед" і "назад" немає й переможця не буде. Проблеми, що коштують перед героями Булгакова, набагато глибше, ніж просто необхідність політичного вибору.

Почуття реальності змінює їм: люди, які думали, що живуть "в історії" і "убудовані" у деякий логічний і закономірний хід подій, раптом виявили, що "випали" з нього; вірніше - що берега цього процесу виявилися розмитими й "історія", як вони неї собі представляють, обернулася безбережною стихією. Звертаючись до теми хаосу, що сходить до "Капітанської дочки" Пушкіна, до "Бісів" Пушкіна й Достоєвського, Булгаков вишиковує ситуацію абсолютної етичної кризи, коли ніякий учинок і ніяка життєва позиція не можуть бути морально невразливими: непорушність моральних принципів стає недозволенною розкішшю. У Бабеля - війна. У ній він займає чітку позицію - разом з народом. У нього є ворог - поляки.

Бабель уникає (швидше за все, підсвідомо) опису безпосередньо Громадянської війни: персонажі й сюжети "Конармии" не укладаються в стереотипи зображення Громадянської війни, що вже зложилися до цього часу. Незважаючи на те, що Бабель дотримує хронології оповідання, указує місця, де відбуваються дійсні події, і номера реальних військових частин, називає міста й містечка, приводить точні дати, навіть зображує "перших червоних офіцерів" - Будьонного й Ворошилова, його новели виражають суб'єктивний погляд автора.

Навіть назви деяких новел, що наводять на думці про похід, бої, штурми, виявляються оманними. В "Переході через Збруч" немає переходу, у новелі "Шлях у Броди" немає цього шляху, в "Чесниках" немає бою, що вела тут армія. Для Бабеля і його героїв це тільки віхи пам'яті. Бабель аналізував, анатомував людини, що участвовали в революції, що жили війною.

пропонує група компаній СВеМ. Для головного героя "Конармии" Лютова служба в Червоній Армії - спосіб зрозуміти происходящее зсередини, побачити революцію не із книг і не в романтичній уяві, а своїми очами, у неприкрашеній реальності. Лютову дано багато чого побачити з того, що стало звичним, повсякденним для інших учасників подій - командирів і рядових бійців Конармии, що притупилося для масового сприйняття, але продовжує дивувати, вражати, потрясати свідомість інтелігента, вихованого на принципах гуманізму. Лютов виявився у своєрідному "королівстві кривих дзеркал", де його система моральних і життєвих цінностей зштовхнулася із системою, прямо протилежної.

"Літопис буденних злодіянь тіснить мене невтомно, як порок серця", - зізнається Лютов у новелі "Шлях у Броди" [5]. І Лютову, і Турбіну доводиться переступити через себе, щоб зробити вбивство. Обоє вони при цьому захищають власне життя.

Олексій Турбін рятується втечею від бандитів-петлюрівців: "Досить погнати людини під пострілами, і він перетворюється в мудрого вовка; на зміну дуже слабкому й у дійсно важких випадках непотрібному розуму виростає мудрий звіриний інстинкт. По^-вовчі обернувшись на угонке на розі Мало-Провальної вулиці, Турбін побачив, як чорна дірка позаду одяглася зовсім круглим і блідим вогнем, і, наддавши ходу, він згорнув у Мало-Провальну, другий раз за ці п'ять мінут різко повернувши своє життя. Інстинкт: женуться наполегливо й завзято, не відстануть і, наздогнавши, зовсім неминуче, - уб'ють. <... > Але через ноги крижаною водою повернулася лють і окропом вийшла з рота на бігу. Уже зовсім по-вовчі косив на бігу Турбін очами.

<...> Турбін, сповільнивши біг, скалячи зуби, три рази вистрілив у них, не цілячись" [4]. Лютов же доводить своє право на життя, для цього він убиває: "И, відвернувшись, я побачив чужу шаблю, що валялася неподалік. Строгий гусак валандався по дворі й безтурботно чистив пір'я. Я наздогнав його й пригнув до землі, гусяча голова тріснула під моїм чоботом, тріснула й потекла.

Біла шия була розстелена в гної, і крила заходили над убитим птахом. - Добродії Бога Душу мати! - сказав я, копаючись у гусаку шаблею.

- Засмаж мені його, господарка" [5]. Лютов переконав козаків, що він "підходящий", от тільки серце, "обагрене вбивством, скрипіло й текло". (Не випадково автор двічі вживає те саме слово: "потекла" голова вбитого гусака й "текло" серце героя. Очевидна аналогія - серце Лютова буквально "убито" доконаним злодіянням.) А оповідання цей називається "Мій перший гусак". Перший гусак - перше вбивство, а скільки ще має бути пережити героєві "Конармии"? Новела "Після бою" (там розповідається про ганебну втечу шостої дивізії, що не витримала зіткнення із савинковцами; Акинфиев обвинувачує Лютова в тім, що той "ішов і патронів не залаживал" і презирливо називає молоканом - релігійним пацифістом) закінчується так: "Я знеміг і, згорблений під могильною короною, пішов уперед, вималивая в долі найпростіше з умінь - уменье вбити людини" [5].

В одній з останніх новел циклу "Аргамак" Лютов зізнається: "Я був один серед цих людей, дружби яких мені не вдалося домогтися" [5]. У цьому визнанні, нелегкому, драматичному, - вся суперечливість і подвійність положення Лютова, бійця, але інтелігента, революціонера, але гуманіста. З одного боку, він хоче бути "своїм", "підходящим хлопцем", домогтися дружби людей, що викликають у ньому цілий комплекс взаємовиключних почуттів - здивування, замилування й ворожнечі. З іншого боку - він залишається один, незрозумілий і відкинутий, він відчужений від них, тому що не приемлет багато чого, що поєднує їх.

"Я тебе бачу, - загрозливо говорить ескадронний Баулин Лютову, - я тебе всього бачу... Ти без ворогів жити норовиш... Ти до цього все ладиш - без ворогів..." [5]. Саме до цього - "життя без ворогів" - прагне й Олексій Турбін. Він прагне до щиросердечного спокою. Відчувши історію як хаос, стихію, усвідомивши власну нездатність впливати на хід "більших" подій, Олексій приходить до ідеї "війни за домашній комфорт"; серед мотивів його вчинків на перший план явно виходять індивідуально-особистісні фактори.

Оповідач коментує це в такий спосіб: "Вежі, тривоги й зброя людин спорудив, сам того не знаючи, для однієї лише мети - зберігати людський спокій і вогнище. Із-за нього він воює, і, власне кажучи, ні через що іншого воювати в жодному разі не треба" [4].

Герой "Білої гвардії" уже на початку оповідання представлений пацифістом. Він вертається з війни "відпочивати й відпочивати й улаштовувати заново не військову, а звичайне людське життя". Ці слова змушують згадати ще одного персонажа "Конармии": старого Гедали, "крихітного, самотнього, мрійливого", що говорить Лютову: "Я хочу Інтернаціоналу добрих людей, я хочу, щоб кожну душу узяли на облік і дали б їй пайок по першій категорії. От, душу, їж, будь ласка, май від життя своє задоволення.

Інтернаціонал, пані товариш, це ви не знаєте, із чим його їдять... "Його їдять із порохом, - заперечує Лютов, - і приправляють кращою кров'ю..." Лютов прекрасно розуміє всю несбиточность мрії старого, але філософ-мрійник Гедали дуже близький йому за духом [5]. Інший персонаж, з яким "знається" Лютов, з яким він "зустрічає ранкову зорю" і "супроводжує заходам", - Сашка Христос, прозваний так за "лагідність", совісність, мрійність, "простодушність". Лютов згадує, що їх із Сашкой з'єднувало "свавільне бажання бою", насправді ж його самого тягне до хворого й лагідного парубка, що бере за зразок для себе "святителів", підкуповують його щиросердність, чуйність, доброта; тому тягнуться до нього й інших людей - "старі мужики...

приходили... чесати мови, баби прибігали до Сашке опоминаться від божевільних мужичих звичок" [5]. Апофеозом творчої натхненності для Лютова (а разом з ним - і для самого автора) є пан Аполек, новоградский художник-іконописець, юродивий і єретик, п'яниця й геній живопису.

Кровопролитній і руйнівній громадянській війні, що розтікається по Росії й Польщі, протиставляється "нечувана війна між могутнім тілом католицької церкви, з одного боку, і безтурботним богомазом - з іншої. <...> Випадок ледь не звів лагідного гуляку в засновника нової єресі. І тоді це був би самий мудрий і сміховинний боєць із всіх, яких знала ухильна й заколотна історія римської церкви, боєць, у блаженнім хмелі обходивший землю із двома білими мишами за пазухою й з набором найтонших пензликів у кишені" [5]. Пан Аполек своєю геніальною кистю піднімав місцевих жителів до образів християнських божеств, апостолів, пророків; зводив земне буденне життя в ранг небесної - радісн і вічної, порушуючи тим самим канони релігії.

І приклад пана Аполека, його художницьке подвижництво, служить красі й доброті, надихає Лютова. Культурні цінності грають для героїв обох добутків величезну роль. Герої "Білої гвардії" усвідомлюють насиченість культурного простору цитатами й ремінісценціями: для них цей "культурний шар" подібний до амальгами, відіграє роль своєрідного дзеркала, що відбиває життя; така, природно, специфіка "інтелігентського" свідомості. Вся ментальность булгаковських персонажів орієнтована на культурні "знаки", тому вони живуть як би у двох системах координат: у просторово-тимчасовій реальності й у проекції численних культурних асоціацій. Мир, створений Булгаковим, немов би прагне стати "текстом", остаточно мифологизироваться, "завершитися" - і це найважливіша ознака того, що насправді йде прямо протилежний процес: культурна парадигма розсипається, ітекст, що створювався століттями "," культури виявляється написаний немов чужою мовою. Усвідомлення "нежиттєздатності" старої культури обертається для героїв "Білої гвардії" важкою драмою, адже вони - спадкоємці традицій, що складалися десятиліттями, а може, і сторіччями.

Не випадкове оповідання наповнене відсиланнями до многим літературних і музичних добутків: опері Римського-Корсакова "Ніч під Різдво", "Аїді" Верді, "Фаустові" Гуно; пригадується Євгеній Онєгін і оповідання Буніна "Пан із Сан-Франциско", роман Гюго "Собор Паризької богоматері"; багато сцен воскрешають у пам'яті "Війну й мир" (наприклад, та, у якій Н. Турбін уперше виявляється в бої); згадуються "Вітчизняні записки", "Бібліотека для читання" за 1863 рік, що зберігаються в гімназичній бібліотеці (правда, тепер колишній учень цієї гімназії, а нині офіцер Віктор Мишлаевский розтоплює ними печі - більше нема чим). У героїв "Білої гвардії" існує ясне й чітке подання про те, як повинне бути і як варто надходити.

Неможливість проходження звичної моделі поводження змушує їх ще упорней чіплятися за відгомони минулої культури, що міцно асоціюється з миром і спокоєм. Будинок Турбиних сприймається як дуже тендітний оплот минулої надійності, він ще зберігає риси сімейного гнізда. Кремові штори в цьому будинку (у п'єсі "Дні Турбиних" вони були однієї із самих сценічних деталей, що запам'ятовуються,) - це той тендітний захист, за допомогою якої Турбіни намагаються відділитися від зовнішнього миру й хаосу, що панує в ньому, - всупереч йому блакитні гортензії й пекучі троянди як і раніше затверджують красу й міцність життя.

Але врятуватися від хаосу неможливо, виникає ситуація своєрідного "зазеркалья", коли насамперед губиться відчуття сьогодення, тому що вся нині міфологізована реальність була орієнтована на досвід минулого. Культура символізує "золоте століття", але одночасно несе риси антиутопії: мертва гармонія протистоїть живому хаосу. Для Булгакова непорушною істиною є рівність людей перед особою Бога.

Саме це служить "аргументом" для доказу абсурдності збройного протистояння. Зрозуміло, при цьому необхідно відрізняти відношення до Бога від відношення до церкви: в "Білій гвардії" виражене різке неприйняття релігії й релігійності в їх "традиційному варіанті" (можливо, у такому відношенні до церкви позначилося й вплив Толстого). Іронія протягає на перші ж сторінках роману, коли читач довідається, що батько Олександр "завжди конфузився, якщо доводилося розмовляти з людьми", і надалі неухильно підсилюється.

Але найбільше різко в цьому романі Булгакова висловлюється про церкву сам Господь, заявляючи, що між ним і кліром не так вуж багато загального. У сні Турбіна Жилин, що загинула в бої першої світової війни, переказує йому слова Бога: "Ти мені, говорить, Жилин, про попів краще й не нагадуй. Розуму не прикладу, що мені з ними робити.

Тобто таких дурнів, як наші попи, немає інших на світі. По секреті скажу тобі, Жилин, сором, а не попи". Бог у Булгакова безмежно милосердний - він нікого не карає, хоча це викликає розпачливий протест у людини. Зважаючи на все, усякий умираючий попадає в царство небесне, причому кожному приготовлений рай по його смаку. Наприклад, більшовикам і рай покладається "червоний"; як описує Жилин: "зірки червоні, хмари червоні, у колір наших чакчир відливають".

Той же "червоний рай" бачить у сні ледь не замерзлий на смерть червоноармієць-вартовий, але потрапити туди йому поки не призначено: голос Жилина з того світла повертає земляка до "посюсторонней" дійсності. Бог - дорівнює "за всіх", тому що, як пояснює він Жилину, "від вашої віри ні прибутку ні збитку. Один вірить, іншої не вірить, а вчинки у вас у всіх однакові: зараз один одного за глотку <...> всі ви в мене, Жилин, однакові - у поле брані вбиті" [4]. Саме про це - "всі ви однакові" - і писали Булгаков з Бабелем. У цих людей ціль одна - урятувати Росію, не дати їй поринути в безодню розбратів і міжусобиць навіки. Хто, якщо не вони, здатний запобігти загибелі своєї Батьківщини?

Всі люди - брати, немає правих і винуватих, є що помиляються. У своєму останньому романі "Майстер і Маргарита" Булгаков вкладає у вуста Иешуа такі слова: "Всі люди добрі, злих людей немає на світі...

" [6]. Література 1. Цит. по: Бердяєв Н. А.

Джерела й зміст російського комунізму - М. , 1990. 2. Цит. по: Яблоков Е. А. Художній мир Михайла Булгакова. - М., 2001. 3. Пирожкова А. Н. Спогаду про Бабеля. - М., 1989. 4. Булгаков М. А. Біла гвардія. - М., 2003. 5. Бабель И. Конармия. - М., 2003. 6. Булгаков М. А. Майстер і Маргарита. - М., 2003.

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе