А. К. Дживелегов. БОКАЧЧО


"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" і засипав над торговельними книгами. Тоді старий зважився на компроміс. Він скасував торгівлю, але з подвоєною енергією став наполягати на тому, щоб Б. засів за право. Це теж був шлях до дохідної практичної кар'єри. В 1330 суворий батько привіз Б. у Неаполь і залишив його там витончувати свої юридичні здатності на творах Ирнерия й Аккурсия. Наставниками його він зробив трохи дуже вчених і дуже нудних юристів. Юнак був обдарований живим розумом, невичерпною цікавістю, спостережливістю й дуже незабаром одержав до права відраза, як колись до комерції. Він утік від своїх юристів, познайомився із кружком гуманістів, потрапив через них до двору короля Роберта Анжуйского й отут розцвів. Роберт була сама книжкова людина й у вільний час любив посочинительствовать і поупражняться в ораторському мистецтві, а щоб додати своєму двору більше блиску, охоче залучав обдарованих людей. Б. спочатку був небагато осліплений придворним блиском, але незабаром до нього повернулося самовладання й він тверезим оком став оцінювати все, що бачив навкруги. Купецької справи він не любив, але психіка його була наскрізь психікою городянина-купця. Він ріс у важке для Флоренції час, коли республіці доводилося раз у раз напружувати всі сили, щоб відстояти свою волю й незалежність. А тому що ворогами Флоренції були те імператор Генріх VII, те різні гибеллинские князі-тирани, - юнак встиг рішуче зненавидіти монархів і монархію. Це "волелюбність" відповідало інтересам його класу. І вчасно свого приїзду в королівський Неаполь Б. був уже проникнуть міцним буржуазно-республіканським духом. Тому свої спостереження при неаполітанському дворі юний купецький син осмислював для себе, перевіряючи їх на бруску свого республіканського почуття. Він незабаром зрозумів, що феодальна культура Неаполя, реставрована французьким лицарством при анжуйцах, безнадійно старіє, що вона зовсім позбавлена того юного переможного запалу, яким кипіла Флоренція. Результати своїх спостережень і міркувань він виклав у своїх ранніх італійських речах. Але в нього був ще один привід для їхнього написання, більше інтимний - любов. Він полюбив знатну даму, незаконну дочку короля Роберта, Марію Аквино - "Фьямметту" його поезії, - якийсь час мав успіх у легковажної красуні, але потім набрид їй і був забутий. До створення свого найбільшого добутку - "Декамерона" - Б. пережив складну еволюцію, що відбилася як на змісті, так і на стилі названого добутку. Йому довго ще імпонували ідеали середньовічного аскетизму, платонічної лицарської любові; перед ними він намагається виправдати любов земну, почуттєву як шлях до небесного. Вплив Данте з його середньовічною ідеологією, з містичними образами, алегоричними баченнями лицарського роману й класичної епопеї сильно відчувається в ранній період творчості Б.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" [1345] - частиною передають різні стадії його любові, частиною формулюють соціальний результат спостережень Б. над феодальною культурою Неаполя з погляду його буржуазно-республіканського настрою. У цьому й виразився новий зміст, втілене в цих добутках. Різними образами Б. говорить про те, що любов і мистецтво даруют вища шляхетність учорашньому плебеєві, що він стає здатним перемагати лицаря на різних поприщах суспільного й приватного життя, що культурний по^-сучасному людина краще зуміє оцінити радості, які дає любов, і глибше відчути силу, що облагороджує, страждань, нею заподіюваних. Б. сам довів, як тонко був він здатний зрозуміти душу жінки. В "Фьямметте" він перший повідав миру переживання жіночої душі, а в "Филострато" він зобразив з незвичайною чуйністю ті борошна, які заподіює коханому розлука із предметом любові. Його перший добуток - "Филострато" - "новела у формі лицарського роману" (Веселовский). Сюжет "Филострато" запозичений у середньовічного поета Be"Филоколо" - написано також на середньовічний сюжет, в основі якого лежить візантійська повість. Форму морализующего бачення, дантовский алегоризм Бокаччо використовував у своєму "Любовному баченні". Ніж далі, тим більше в цих поемах-романах образів античної міфології, запозичень із древніх авторів. У самій формі цих добутків відбивається боротьба двох миросозерцаний - аскетичний, середньовічний, феодально-церковний і новий, земний, буржуазного, котре автор прагне підкріпити й виправдати античною, язичеською традицією.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" традиціям і надовго уживается з античними ремінісценціями. Необхідність створити нові форми для нового змісту привела Б. до створення нових жанрів: "Німфи з Фьезоле" і "Амето" - початок пасторалі в новій європейській літературі; "Тезеида" - поема змішаного жанру - романтико^-класичного, у якому елементи античності вигадливо чергуються й сполучаються із середньовічними (античні ігри й турніри, древні герої й лицарі, язичеські обряди); "Фьямметта" передбачає пізніший психологічний роман.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" його добутків.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" прозаїчної новели - в "Декамероне", - більше відповідної реалістичним художнім завданням поета.

В 1340 Б. покинув Неаполь із душею, розбитою зрадою Марії. Він повернувся у Флоренцію, щоб під небом рідного міста шукати зцілення.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" що розорило полгорода, а через вісім - жахів "чорної смерті". Соціальна боротьба безупинно загострювалася; виникали робочі хвилювання, страйки, локаути - аж до повстання чомпи [1378], до якого Б. небагато не дожив. Б. поступово зайняв дуже видне місце у флорентинском суспільстві. Він був записаний у члени одного із семи старших цехів і став одержувати від правлячої партії великої буржуазії (la parte guelfa) одне за іншим дипломатичні доручення. Його республіканські переконання залишилися незмінними. Він до кінця життя залишався ворожий монархічному принципу, і вчення про тираноборстве знайшло в ньому одного із самих красномовних ідеологів. Йому належить знаменита фраза: "Немає жертви більше бажаної богові, чим кров тирана". По своїх соціальних поглядах Б. був близький до того класу, для якого він працював як суспільний діяч, як учений, як письменник великої буржуазії. Соціальна боротьба, що вели в цей час флорентинские робітники, не викликала в ньому ніякого співчуття. Навпаки щораз, коли йому доводиться говорити про робітників у своїх новелах, він ставиться до них те глумливо, те навіть із деяким озлобленням.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" зобов'язаної відгороджуватися від неосвіченої "черні". Петрарка, з яким він познайомився близько 1350 і тісно зблизився, діяльно підтримував його в цьому настрої й воно зробилося однієї з найбільш типових особливостей усього гуманізму. Як учений і як письменник Б. ділив час у Флоренції між гуманістичними заняттями й белетристикою. Він написав ряд латинських добутків, у яких показав міру своєї вченості ("De ge", "De mo", "De claris mulieribus", еклоги), а в одному з них ("De casibus virorum illustrium") виклав свої політичні погляди формулами, запозиченими в Цицерона й інших римських письменників. Римських письменників Б. знав добре, але він перший з гуманістів навчився читати й по-гречески. Його навчив калабрийский грек Леонтій Пілат, і хоча знання, їм придбані, були далекі від досконалості, але велике було моральне задоволення, тому що ні Петрарка, ні хто іншої із сучасних гуманістів грецької мови не знали.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" Б., які були початі в Неаполе, а закінчені у Флоренції. Тільки те, що там було не цілком дозрілим, тут досягло найбільшої майстерності. За формою "Декамерон" для італійської прози є тим, чим є "Божественна комедія" і сонети Петрарки для поезії: він дав їй художня мова. Б. недарма вибрав форму новели. Уже до нього новела ставала найбільш типовий літ-им жанром міста. І до нього вона вже відбивала настрою суспільних груп, яким належала в місті керівна роль. У руках Б., типового городянина-республіканця, новела отчеканилась як літературна форма, що відповідає класовим інтересам республіканської буржуазії. І якщо вона й надалі продовжувала зберігати ці настрої навіть тоді, коли міста стали підкорятися тиранам, - те цим новела зобов'язана могутньому таланту свого першого теперішнього класика. Тільки тоді, коли підкралася феодальна реакція, тобто вже в XVI в., новела початку йти від типово-буржуазної, бокаччианской, фарбування. Але в Італії вона завжди залишалася пов'язаної з містом і вмерла, коли місто в Італії перестав бути державою.

Художнім приводом для написання "Декамерона" Б. була "чорна смерть" 1348. Вона дала обрамлення. Сім дівчин і троє молодих людей, тікаючи від чуми, поселяються в заміській віллі й улаштовують собі гарне життя, безперервне свято під час загального нещастя. Протягом десяти (????) днів кожний з десяти розповідає по новелі. Ці сто новел дають надзвичайно різноманітну й багату, притім яскраво реалістичну картину побуту й настроїв сучасного суспільства. Більшість сюжетів Б. запозичив, але обробка матеріалу, типи, характери - все це належить самому Б. "Декамерон" - книга про любов, про любов низинної й шляхетною-шляхетній-високо-шляхетної, веселої й трагічної, вульгарної й ніжної, але завжди земний і завжди переможної. Уже в "Amorosa visio" Б. дійшов того висновку, що аскетичні християнські чесноти непосильні для людини. "Декамерон" ця теза розробляє докладно й настільки яскраво, що після нього вже не буде більше принципових суперечок про право людини на любов. Розтрощуючи аскетизм, Б. не стосувався християнської релігії як такий, але він не боявся обрушуватися на її служителів щораз, коли в цьому була художня необхідність. Щодо цього він знов-таки йшов назустріч духу міської культури: для міста чернець, проповедивавший проти лишку, тобто проти промислу банкірів, проти розкоші й ситого життя, проти побуту міської буржуазії, був завжди персонажем надзвичайно неприємним, більше неприємним, чим лицар, - лякало ранніх новелістів, боротьба з яким була вже за, - або селянин, антагонізм із яким у багатій Флоренції не мав великого значення. Переможна проповідь індивідуалізму, цього головного мотиву гуманістичної доктрини, просочує "Декамерон" від початку до кінця.

Під кінець життя Бокаччо змінила його сміливість у постановці більших питань культурного життя. Він ледь не піддався аскетичним умовлянням одного картезіанського ченця. Він написав "Corbaccio", річ, перейняту майже аскетичною ненавистю до жінки. Недостававшее йому щиросердечний спокій він черпав лише в спілкуванні з Петраркою й у публічних лекціях про "Божественну комедію", які він читав з доручення Синьйорії і які примикали до його давніх занять Данте ("Vita di Da" написана в 1363 або 1364). Хвороба обірвала лекції на 17-й пісні "Ада". Б. виїхав у Чертальдо, батьківщину батька, де й умер.

Бібліографія:

I. Фьямметта, з. М. А. Кузьміна, СПБ., 1913; Декамерон, з. (майстерно) акад. А. Н. Веселовским (останнє изд. з відновленими цензурними пропусками), Л., 1927 (2 тт.) краще итальянск. видання з доповненнями A

Если домашнее задание на тему: » А. К. Дживелегов. БОКАЧЧО оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.