Сонети Шекспіра — гімн земній красі


Сонет — це вірш із чотирнадцяти рядків, який має обов’язкову систему римування та

Свої стилістичні закони. Сонет виник наприкінці Середньовіччя в Італії і був вдосконалений Данте Аліг’єрі та Франческо Петраркою. Італійський сонет складався з двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (терцин). За доби Середньовіччя вважалося, що катрени символізують чотири стихії світу (земля, вода, вогонь та повітря), терцини — духовну триєдність (Святий Дух, Бог-отець, Бог-син). Отже, будова сонета символізувала піднесення людської думки — від земного, низького, матеріального, до високого, духовного. У сонеті в першому катрені подавали певне твердження, у другому — розвивали протилежну думку (антитезу), а в терцинах зображали боротьбу протилежних сил, їхній синтез і водночас розв’язку. У сонетах італійські поети намагалися осмислити такі філософські поняття, як життя і смерть, призначення людини у світі, створювали образ Прекрасної Дами, висловлювали гіркі почуття суму за втраченим коханням.

В. Шекспір запропонував нову, власну форму сонета: три катрени, в яких викладалася певна думка, і двовірш, у якому висловлювалася головна думка — висновок. Сонет такої будови називається англійським або «шекспірівським».

Шекспір присвятив свої вірші дружбі та коханню:

Прийшли мені на горе і на страх Любові дві в супутники щоденні. Юнак блакитноокий — добрий геній, І жінка — демон з мороком в очах,—

Так пише поет у 144 сонеті. Хто цей друг, який став героєм більшості ліричних сповідей поета, і хто та красуня, що подарувала йому щастя і горе,— достеменно невідомо. Проте образи вродливого, шляхетного юнака і гордої, свавільної жінки залишилися у століттях.

Більшість сонетів Шекспіра можна вважати гімном на честь дружби. Поет розглядає дружбу людську як вищий прояв людяності, така дружба не має на меті якоїсь користі.

Жінка, яку оспівує Шекспір у своїх сонетах, отримала в літературознавстві назву — Смаглява леді. Вона жива жінка, а не ідеальна красуня. Вона має звичайну зовнішність — жорстке темне волосся, темно-карі очі, смагляву шкіру:

Її очей до сонця не рівняли, Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали, Мов з дроту чорного, коса густа.

Усе в ній по-земному природньо і просто, а тому привабливо. Шекспір намагався змалювати реальний образ. Ця смаглява брюнетка не дуже гарна, але вона здається прекрасною закоханому в неї поетові:

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Кохання, що розкривається в сонетах Шекспіра, має яскраво виражений ренесансний характер. Любов охоплює всього героя, вона стає його єдиним життєвим устремлінням та цінністю:

Нехай комусь від щедрої планети — Високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети,— Мені зоря любов твою дала.

Шекспір та його сучасники розробили нове поняття кохання — любов як вірну опору, провідну зорю в бурхливому морі життєвих незгод. Лише вона може врятувати людину, вказати їй правильний шлях серед блукань та помилок.

Навіть у час бурхливих і несамовитих пристрастей, якими було позначене Відродження, кохання вважали найпотаємнішим із почуттів. Закохані ховали свою любов від сторонніх очей:

Зроста любов моя, всякчас нова,— Люблю ніжніше, мовчки, до нестями. Торгує той дрібними почуттями, Хто серце всім на показ відкрива.

І, нарешті, найвище призначення кохання — дарунок світові нового життя. В цьому також полягає сутність ренесансного кохання.

Висновок. Сонети Шекспіра належать до прекрасних зразків ліричної поезії епохи Відродження. Шекспір постає проти традиції ідеалізованого зображення жінки, яка панувала в ті часи. Він сміливо протиставляє образ своєї коханої шаблонному поетичному образу красуні. Земні почуття визнаються духовною цінністю.

Опорні слова: сонет, система римування, катрен, двовірш, ренесансне сприйняття світу, любов і дружба як вияви людської особистості.

Не буду я чинити перешкоди Єднанню двох сердець. То не любов, Що розцвіта залежно від нагоди І на віддаленні згасає знов.

Любов — над бурі зведений маяк, Що кораблям шле промені надії, Це — зірка провідна, яку моряк Благословляє в навісній стихії.

Любов — не блазень у руках часу, Що тне серпом своїм троянди свіжі —

І щік, і уст незайману красу. Той серп любові справжньої не ріже. Як це брехня — я віршів не писав, І ще ніхто на світі не кохав.

Переклад Д. Паламарчука

Если домашнее задание на тему: » Сонети Шекспіра — гімн земній красі оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.