Українці в діаспорі

Мета. З'ясувати з учнями поняття «діаспора», «міграція», «еміграція», «імміграція»; ознайомити учнів із літературою української діаспори, зокрема із життям і творчістю земляків: Василя Маркуся, Анни Ганушевської; формувати навички роботи з науковою літературою; виховувати священні почуття любові до рідного краю.

Обладнання. Політична карта світу, вишиті рушники, кетяги калини, портрети письменників - представників української діаспори, виставка літератури, книжки з автографами («Подарунок з неба» Анни Ганушевської, «Спомин» В. Марка, «Ми є лишень короткі епізоди» Зірки Ґренджі Донської), листи, фотографії від авторів; фонозаписи пісень канадських українців, пісня «Видиш, брате мій».

На дошці, під портретами письменників - представників української діаспори, обрамлених вишитими рушниками, - вислів:

«Ми віддаємо належне українській діаспорі, її сторичним заслугам. Адже в часи лихі, в часи нашестя на нашу культуру, мову, діаспора десь і дальніх далечах створювала українознавчі намові центри, видавала енциклопедії, рятувала від забуття твори наших письменників та вчених, докладала зусиль, щоб зберегти й відкривати світові духовні скарби нашого народу».

Олесь Гончар

На плакатах - вислови:

Моя ти Верховино рідна, Найкраща квітко ти моя! Я вірю: будеш ти свобідна І будем разом - ти і я.

Василь Ґренджа-Донський

На окремому плакаті - тлумачення понять: Діаспора (з грец. розсіяння) - розсіяння по зниклих країнах народів, вигнаних за межі батьківщини завойовниками.

Еміграція - переселення зі своєї батьківщини в ну країну, зумовлене соціально-економічними, політичними або релігійними причинами.

Імміграція - в'їзд чужинців до будь-якої країни на постійне проживання.

Міграція - переселення народів у межах однієї країни або з однієї країни в іншу.

На іншому плакаті - три хвилі української еміграції:

I - з останньої чверті XIX ст. до початку І світової війни;

II - період між двома світовими війнами;

II - період після II світової війни.

(Звучить тужлива мелодія).

Вчитель. Відлітали у вирій журавлі... Відлітали, не знаючи, чи повернуться колись. І безмірна туга та печаль розносилися по світу від того журавлиного плачу-прощання...

Хто ж ті журавлі, що не діждалися весни на Батьківщині й у вирію так довго?..

Це - наша родина українська, наш цвіт, розсипаний, розсіяний по всьому світу білому: по Америках, бразиліях, Канадах, Бельгіях, Австраліях, Нових зеландіях, Африках... Та хіба ж усі прихистки перелічиш?!. Ні. Так само, як і ті імена - десятки, сотні - що, винесені «дев'ятими валами» історії на чужі береги, там, у самотності, у тузі за рідним краєм творили українську літературу. І не тільки творили, а й берегли та піднімали з глибоких, замулених криниць насильницького забуття ті національні скарби, які в Україні були під багаторічною забороною, нищилися Сталінсько-Береївською кривавою машиною, Брежнєвсько-Щербицькою сваволею, що топтала національну гідність українського народу... (Звертаємося до вислову О. Гончара про українську діаспору).

Євген Маланюк, Олена Те ліга, Іван Багряний, Василь Барка, Яр Славутич, Віра Вовк, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Святослав Гординський...

Наші земляки-емігранти: Василь Ґренджа-Донський, Зірка Гренджа-Донська, Зореслав, Іван Ірлявський, Іван Колос...

А ще - уродженці нашої малої Батьківщини -Тячівщини: Василь Маркусь та Анна Ганушевська, які пам'ятають рідну землю, живуть її радощами, болями і надіями, які творять і сьогодні задля українства, України, в ім'я примноження її духовних цінностей. І чекають взамін від нас тільки єдиного: щоб ми впустили їхнє щире слово в свою хату, до себе, до свого серця. Це ми і спробуємо зробити на сьогоднішньому уроці. І я переконана, що станемо ми духовно багатшими, вищими, морально чистішими і стійкішими. І в любові своїй сильнішими і ніжнішими.

Василь Марко. Під таким псевдонімом друкував свої твори Василь Маркусь, який став на сьогодні відомим науковцем, академіком НАН України, правником, істориком, професором університету ім. Лойоли в Чикаго (США).

Упродовж півстоліття цей псевдонім не був розшифрований. Бо радянська тоталітарна система пильно стежила, щоб ім'я Василя Маркуся не з'являлось в Україні. Та доля розпорядилася інакше: Василь Маркусь майже після півстолітньої розлуки з рідним краєм повернувся в Україну як вчений, як громадський діяч.

(Учитель демонструє учням книжки В. Маркуся із автографами: «Закарпаття в енциклопедії українознавства», «Політична і державно-правова еволюція українського Закарпаття», «Спомин», розповідає про відвідини автором школи і музею В. Ґренджі-Донського, зачитує запис, залишений у книзі відгуків).

1-й учень (виступає із повідомленням про життєвий шлях В. Маркуся).

Народився В. Маркусь (до 1945 року - Мар-куш) 27 грудня 1922 року в с. Бедевля Тячівського району на Закарпатті у селянській родині. Закінчив Хустську гімназію. У травні 1942 року був заарештований, а в липні засуджений військовим судом до п'яти років ув'язнення за участь в українському молодіжному підпіллі на Закарпатті. Після звільнення з тюрми у 1943 році вчився на філологічному факультеті Будапештського університету, студіював лінгвістику.

У листопаді 1944 року був учасником Першого з'їзду народних комітетів Закарпатської України, підписував Маніфест про возз'єднання Закарпаття з Україною.

І все ж, цькований тоталітарним комуністичним режимом, змушений був залишити рідний край. Проживав у Німеччині, Швейцарії, Франції, зараз - у Чикаго (США); вивчаючи право і політичні науки, здобув науковий ступінь доктора наук. Видав цілий ряд наукових праць. У зарубіжній науковій пресі видрукував понад 200 оглядів, статей, рецензій. Був співредактором журналу «Український самостійник» (Мюнхен), членом редколегії «Енциклопедії українознавства». З 1988 року - редактор «Енциклопедії української діаспори» (Чикаго - Київ), з 1993 року - співредактор журналу «Українська діаспора» (Київ).

«Спомин» - поетична збірка Василя Маркуся. Це оригінальний і яскравий початок біографії вченого. Із нею після півстолітнього забуття в літературу Закарпаття повертається ще одне добре ім'я, яке цілком заслуговує, щоб зайняти своє місце серед тієї когорти закарпатських авторів першої половини XX століття, що своїм трудом і словом творили українську літературу. (Учні декламують вірші зі збірки). 2-й учень.

Спомин Солодких споминів гірлянду Я в'яжу з юних любих літ, Найкращий спогад мій не зв'янув, В мареві давніх днів не зблід; Його я в'яжу, як троянду.

    Рум'яним ранком сонце гріло...

    Ногами босими я йшов

    В сорочці довгій, сніжно-білій.

    Так любо було...

    Грала кров,

    Я руку мамки тиснув мило.

    Раділа, як сонячна днина,

    Матінка в любощах весни,

    Поруч Ті добро — дитина,

    Над нею — звук пісень рясний,

    Й вона веде до церкви сина.

    Із мамою удвох вступили

    В широкий ясний Божий храм.

    Там свічі цвіли й дим кадила

    Леліяв славу небесам,

    И святі з ікон мене манили.

    Народ в покорі бив поклони,

    З уст пісня рвалася свята,

    И зливалась з звуком віщих дзвонів.

    Побожно люд знаком хреста

    Хрестився й цілував ікони.

    Мені так любо...

    І хрестились

    Рученьки мої й билися в грудь,

    Уста шептали щось, молилися,

    Потім дзвенів дитячий звук...

    А мама дві сльози зронила.

    Солодких споминів гірлянду

    Я в'яжу з юних любих літ.

    Найкращий спогад мій не зв'янув,

    В мареві давніх днів не зблід,

    Його я в'яжу, як троянду.

3-й учень.

Пейзаж у Карпатах Готика ялиць понурих.

Клаптик неба, мов вікно. Гнилих велетнів стовбури. Заколиханий ліс сном.

Звір глибокий. Білі мряки. Плай стрімким узбіччям вверх. Силуети. Дужі кроки. Зір напружений вперед.

Полонина. Місяць вповні. Там - гордий шпиль. Силуети. Жваві коні. Лютий лет в розпалі сил.

4-й учень.

На чужині

Вже місяць, два, а може, й десять, (бо довгим час здається тут), як лишив я Підгір'я й Тису, хатки горбаті й рідний люд.

Вже місяць, два, а може, й десять, як світ чужий мене пожер. Трамвай, сирена, стук колеса б'ють такти до життя тепер.

Не раз до мене гниле місто космату руку простягає, та я боровся вовчим хистом, в стіну бив втомленим чолом.

Діткнувся відчай мрій солодких: мовляв, не встою в боротьбі. Бродив бульваром одинокий, шукав розради у юрбі.

Аж ось у морі проходячи мигнув сіряк... і ще один. Здригнулось в грудях щось гаряче се ж рідні браття з полонин!

Тоді зрадів я, як ніколи. Обняв сіряк, кулак, топір... їх мозолі та сіра доля — для мене символ в боротьбі.

Вчитель. Що є найдорожчим для ліричного героя цих віршів? Рідна ненька, присвятою якій відкривається поетична збірка, рідна земля із неповторною готикою ялиць, «зворів глибоких», «плаїв із стрімкими узбіччями», гордими шпилями гір. І - рідні люди, «рідні браття з полонин», від зустрічі з якими в чужині «здригнулось в серці щось гаряче», невимовна радість охопила душу, окрилила, розвіяла самотність, тугу і відчай, з яким боротись не було сили. їх мозолі та сіра доля для мене символ в боротьбі, робить висновок автор. І це воістину так. Як зауважує у передмові до збірки літературознавець Олекса Мишанич, «із збіркою «Спомин» в українську літературу Закарпаття повертається ще один поет, для якого поезія була не лише формою творчого самовираження, а й засобом національного самоутвердження. В жорстоких умовах угорсько-фашистської окупації і переслідування українського слова він знаходив способи заявити про себе як українця і брати участь у розвитку української літератури за Карпатами».

Вчитель. Ще одне ім'я - поетеса Анна Ганушевська, авторка збірки «Подарунок з неба». Проживає у Ванкувері, в Канаді. Село Вільхівці Тячівського району - її маленька батьківщина, з якою розлучилася після окупації Закарпаття фашистами у 1933 році.

У передмові до збірки, яку написав чоловік Анни, отець Богдан Ганушевський, сказано:

«Нашим задушевним бажанням є, щоб ця збірка завітала до кожної української хати на

Переселенні, а при сприятливих обставинах і до нашого Рідного Краю, в таку далеку, але як же близьку й дорогу нашому серцю Україну».

То ж чи можемо ми не прийняти до себе це щире слово, що так проситься до отчого дому, в який, на щастя, відкрилися сьогодні дороги, що стільки віків були замкненими?..

1-й учень (виступає із повідомленням про життєвий шлях Анни Г ану шевської).

Народилася Анна Ганушевська ЗО грудня 1917 р. в селі Вільхівці Тячівського району, що на Закарпатті, у селянській родині. Батьки займалися садівництвом та бджолярством. Анна, найстарша з-поміж десятьох дітей, була старанною помічницею в домі, улюбленою дитиною своїх батьків, бо послухом, любов’ю до порядку й чистоти та материнською опікою над меншими своїми братиками і сестричками, а понад усе великою любов'ю до всіх зуміла з'єднати собі їхні серця. Дуже любила квіти. Кожної суботи мама сплітала їй віночок із різнобарвних дрібних квіточок, у якому йшла до церкви, а потім той вінок носила, доки зовсім не зів'яв. Коли була на природі, завжди мріяла стати лісовою царівною з казки. Змалечку любила співати, найбільше у садах, на горбах і особливо - коли сходила на свою улюблену гору Кичеру.

З ранніх шкільних років любила декламувати вірші, грати у виставах, співати в хорі. Після поневолення Закарпаття фашистською Угорщиною в 1939 році переїхала жити до Галичини, де познайомилася й одружилася із Богданом Ганушевським, організатором культурно-освітнього життя, греко-католицьким священиком, із яким у 1942 році через Словаччину переїхали до Німеччини, а в 1949 році - до Канади. Чоловік Анни пастирював, а дружина, попри виховання трьох донечок, допомагала йому веденням дяківського співу, підготовкою музичних програм, які відбувалися з приводу парафіяльних торжеств, брала активну участь у роботі Ліги українських католицьких жінок Канади і належала до її управ.

Поетична збірка «Подарунок з неба» з'явилася друком у 1988 році, присвячена тисячоліттю хрещення Русі-України. Єдине бажання авторки - оповити щастям і радістю в Господі всіх, хто цього прагне, «обновити душі», що зачерствіли, словом щирим і ніжним.

(Учні декламують вірші зі збірки «Подарунок з неба»),

2-й учень.

    Срібна земля моя Я вродилась під Бескидом, В казковій країні, Що оспівана піснями Уже не віднині...

    Там Тересва срібнолетна Бистро поспішає,

    На правому боці в садах Вільхівці минає.

    Село велике, багате,

    Мов на образочку,

    На Горбі наш дім біліє,

    Неначе в віночку...

    За хатою ґрунь зелений,

    І скала біліє,

    Там на горі полонина і Кичера синіє.

    В щасливій сім'ї великій Вдома виростала,

    В любові, безжурно, мило,

    І горя не знала.

    Там кожна пора року

    Свої чари має,

    Навіть громи й бурі в літі

    І це розважає.

    Це срібна земля моя,

    Чарівна країна,

    Славна, в піснях оспівана Карпатська Вкраїна...

3-й учень.

    Рідна верховина Зелені полонини,

    Високі Карпати,

    Чи мені ще доведеться

    У вас проживати?

    Від маленької дитини

    Я вас полюбила,

    Що ніде мені на долах

    І днина не мила.

    Від маленької дитини

    По вас мандрувала,

    Більше у вас, ніж у церкві,

    Бога відчувала...

    В літі спала на в борозні

    В запашному сіні,

    Шумом річенька співала,

    Мов мати дитині...

    Та ніким не є збагнутий

    Чар гірської ночі,

    Хоч так про це милозвучно

    Струмочок шепоче.

    І трембіта про це знає

    Срібно голосити,

    Ще й сопілка вівчарева

    Вміє затужити.

    Снують казку про чудову,

    Любу Верховину,

    Як гуцули її люблять,

    Люблять до загину.

4-й учень.

    Не в царській палаті Дивную новину Зірка возвістила,

    Що Пречиста Діва Сина породила.

    Не в царській палаті,

    А в бідній яскині,

    З'явився Спаситель

    У бідній дитині.

    Вселена із дива

    Немов затремтіла,

    Бо ось Сотворитель Послав Свого Сина...

    На землю між люди,

    Щоб їх рятувати,

    Й дорогу до неба

    Нам всім показати...

    На висотах Богу Хвалу заспіваймо!

    І між нами Ісуса З любов'ю вітаймо...

1-й учень.

    Христос воскрес! Спаситель наш милосердний Із мертвих воскрес,

    Він вернувся в Свою славу Знову до небес.

    Іще мене так на світі

    Ніхто не любив,

    Щоб за мене із любові,

    Життя положив.

    Я тихенько признаюся,

    Що те ще не все,

    Він у Своїм милосерді

    Ще вибрав мене.

    Щоб я жила в благодаті І в злуці святій,

    О, як дивно те збагнути І мені самій.

    Дякую Тобі, Ісусе,

    За ласку Твою,

    З Любові до Тебе, Христе,

    Я колись умру...

Вчитель. Невибагливі за формою, небагаті на вислови модерної поезії, яку не кожен читач розуміє, поезії Анни Ганушевської. Зате які щирі, якою любов'ю огріті! Звідти, з-за морів-океанів, линуть до нас - чуєте? - біоструми цієї світлої поезії, рідні, вічні і віщі. Бо вони - то любов - до Срібної Землі, її людей і Всевишнього.

Вони допомагають нам врешті зрозуміти, що Батьківщина у нас, українців, одна, а ми всі її діти: однаково рідні, як ті, що тут, близько, на отчій землі, так і ті, що далеко-далеко, в заокеанських світах, але завжди були із нами. У рідному слові, у пісні, в молитві...

Тож шануймося, єднаймося, пам'ятаймо, вивчаймо те, що нам дароване із далеких світів. Бо одного ми роду вкраїнського єднаймось...

(Звучить пісня у виконанні канадських українців «Хоч я живу на чужині»).

  
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Очерки и сочинения по русской и мировой литературе