Виклад по книзі Ю. М. Лотмана «Олександр Сергійович Пушкін: Біографія письменника»


Перед нами нова біографія Пушкіна Порівняно невелика по обсязі книжка адресована, у першу чергу, учнем загальноосвітньої середньої школи. Доступна і ясна мова цілком відповідає її популярній спрямованості. Але читач помилиться, думаючи, що тримає в руках черговий сумлінний переказ життя й творчості поета, лише пристосований до вимог часу, що біжить. Ми - перед особою великої культурної події

Написана одним з найвизначніших філологів сучасності Юрієм Михайловичем Лотманом, нова біографія Пушкіна виділяється рядом особливих якостей. У ній представлена саме життя письменника, а розгорнуті характеристики періодів його творчості й окремих його добутків принципово відсутні. Втім, і саме життя освітлене в її головних і вищих моментах. Подробиць немає. Будучи глибоким знавцем історичного побуту епохи, чому свідченням є його ж коментар до «Євгенія Онєгіну», автор свідомо опускає величезну сукупність фактичних відомостей про Пушкіна, давно накопичених наукою. Вони й так добре відомі навіть широкому читачеві. Ціль книги інша

Для Ю.М. Лотмана важливий відбір життєвих фактів, з яких можна вивести загальний зміст цілеспрямованого творчого шляху Пушкіна. Якщо в коментарі до «Онєгіна» теорія «схована» за строкатою поверхнею побутових реалій, то в біографії, навпаки, описовість підкреслено поступається місцем теоретичності. В основі нової біографії Пушкіна лежить концепція, відповідно до якої поет був не тільки генієм вірша й прози, але й «геніальним майстром життя» (с. 250). Автор розуміє біографію Пушкіна як факт творчості (так називалася доповідь Ю.М. Лотмана, прочитаний їм у Ленінграді в 1975 р.). Йому хочеться представити, що таке було життя Пушкіна по «задуму» самого Пушкіна і як мінявся цей «задум» згодом. При цьому простота книги виявилася складно організованою: зовнішня картина життя Пушкіна, написане зі строго наукових позицій, нерозрізнено сполучається зі спробою прожити зсередини, разом з Пушкіним, його долю художника й мислителя

Подібне завдання, однак, цілком відповідає місцю Пушкіна в нашій культурній свідомості. Ми все випробовуємо подвійний вплив Пушкіна - його творчості і його особистості - і, незважаючи на різноякісність цих впливів, мимоволі сплітаємо з них єдиний культурний текст. Тому настільки стійка тенденція (навіть у науці) беззастережно приймати на віру в самому буквальному й побутовому змісті біографічні факти, що одержали переломлення у творчості Пушкіна. Дізнавання життя, відображеної в поезії, представляється непорушним, але дізнавання поезії, що залишає відбитки на житті й принимаемой за життя, ми явно недооцінюємо. Тим часом має місце двосторонній, урівноважений в ідеалі процес, коли життєва й поетична реальності розмивають границі один одного за принципом неповного взаимоперевода. Інакше кажучи, життєві або поетичні факти, переведені з однієї реальності в іншу, трансформуючись і обновляючись, зберігають у якімсь ступені свій колишній стан. Акцент на розрізненні, рівноправності і єдності зустрічних потоків поезії й життя є найдужчим місцем у концепції Ю.М. Лотмана. «Пушкін була людина в поезії й поет у житті», - пише автор (с. 226).

У зв'язку з викладеними міркуваннями Лотманом відкидаються два основних підходи до співвідношення поетичного й людського в Пушкіна. «Відповідно до одному з них поет у своїй творчості гранично щира, і, отже, поезія, розкриваючи глибини його особистості, є ідеальним біографічним джерелом. Відповідно до іншого - поет у хвилину творчості перетворює, стаючи як би іншою людиною, і, відповідно, у поета дві біографії: життєва й поетична» (с. 63). Обоє ці підходу легко «висвечиваются» з пушкінської лірики: з безпосереднього переживання «Я пам'ятаю дивовижне мгновенье...» або «Я вас любив...» можна вивести перше положення, а з «Пророка» і особливо з «Поета» - інше. І проте, у розумінні Ю.М. Лотмана, поет і людина в Пушкіні перебувають у стані нетотожної тотожності, тобто глибинна єдність особистості реалізується в гнучкому, багатомірному й разностильном поводженні

У кожної людини є різні стилі й жанри поводження, кожне людське «я» не повністю перекладає себе на різні рівні «прибудови» до миру, намагаючись у той же час нерушимо зберегти свою единоцелостность. Очутившись у південному посиланні, Пушкін почав свідомо виробляти те, що дослідник визначає як «зовсім неповторне мистецтво життя» (с. 55), і спочатку пушкінське поводження Поета будувалося по романтичній моделі. Романтизм не проводив різкої границі між життям і поезією; читаюча публіка бачило в романтичній особистості поета, його долі й творчості повна єдність. І, «...вступаючи із цими - ще новими - культурними поданнями у своєрідну гру, Пушкіна частково під їхнім впливом стилізував власне поводження, частково ж чарівністю й авторитетом своєї особистості впливав на читацьке подання про людський вигляд поета» (с. 58). По суті справи, сам Пушкін задовго до своїх біографів задав нам умови розгортання й переживання його життя як сюжет для філолофсько-історичного роману, що ми повинні доорганизовивать і дописуватися

Південному посиланню Пушкіна присвячена третій розділ, сама велика в книзі. Ми знаходимо тут тонкі приклади аналітичного розведення поезії й життя. Так, Лотман обертає наша увага на те, що висилка з Петербурга не тільки у віршах, але й «...у свідомості поета, зненацька для нас, іноді буде рисуватися у вигляді не насильницького вигнання, а добровільної втечі з неволі на волю. А перед читачем і перед самим собою Пушкін з'являється в образі Втікача, добровільного Вигнанця» (с. 32). Все це почато по канонах європейського романтизму, є перекликом із творчістю Байрона. Для Воронцова в Одесі Пушкін був дрібним чиновником, що одержав службове стягнення, а для самого себе він був дорівнює долею Овідієві, поетові, засланому тираном. Це подання з віршів переходило в листи й розмови Пушкіна, накидаючи на його життєві переживання романтичне покривало

У цій же главі ми довідаємося, що в створюваний Пушкіним тип поетичної особистості істотною частиною входив мотив вічної, прихованої, що не одержала відповіді любові. Оригінальному й захоплюючому трактуванню цього мотиву віддані кілька сторінок, що мають опорою попередні роботи Ю.М. Лотмана. Він згадує про цикл «кримських» віршів, про поему «Бахчисарайський фонтан», де звучить тема прихованої любові, не зникаюча, втім, і в більше пізніх добутках, аж до Присвяти до «Полтави». От дев'ять рядків з «Розмови книгопродавца з поетом»:

  • Вона одна б розуміла
  • Вірші неясні мої;
  • Одна б у серці полум'яніла
  • Лампадою чистою любові
  • На жаль, даремні желанья!
  • Вона відкинула заклинанья,
  • Благання, тугу душі моєї:
  • Земних захватів излиянья,
  • Як божеству, не потрібні їй

Однак подібні сплески почуттів не мають ніякого реального адресата. Пушкіністи декількох поколінь витратили багато сил, щоб визначити, кого ж любив поет з такий неутоленной пристрастю. Називали Марію Раєвську-Волконську, Єлизавету Воронцову, Кароліну Собаньскую; Ю.Н. Тинянов висунув гіпотезу, по якій предметом «безіменної любові» Пушкіна була Катерина Андріївна Карамзина. Ю.М. Лотман же переконує нас у тім, що Пушкін і тут створює навколо своєї лірики й особистості ореол таємничості й натяків на приховану пристрасть: «У цьому випадку, - пише автор, - він не далекий був іронічної гри із читачем, а часом і елементів прямої містифікації» (с. 70). У зв'язку із цим особливо вражає аналіз листів Пушкіна до А. Бестужева й брата Львові. Лотман анітрошки не роняє «справжньої пристрасті його глибоких захоплень» (с. 105) на півдні, але поряд із цими полум'яними поривами в Пушкіна міг існувати високий ідеал любові, ні з ким персонально не зв'язаний, живильний насамперед його поезію й помогающий побудову його літературної особистості

У читача не повинне виникнути враження, що пряме протиставлення «безіменної любові» земним прихильностям Пушкіна повертає нас поволі до однієї з відкинутих схем його поводження. У дійсності все було неймовірно складніше, і для розуміння позиції біографа в цьому питанні зручніше за все зупинитися на класичному пункті - захопленні Пушкіна Ганною Керн

«Пушкін полюбив її», - пише Ю.М. Лотман (с. 129). Однак форми вираження щирого почуття виявилися позбавленими безпосередності, склавши багатоколірний спектр із ідеальності, романтизму, скаженої пристрасті, сентиментальності, гри, прози й навіть «штучної брутальності», характерної для «чоловічої» переписки того років. На верхньому щаблі коштує знамените послання, на середніх - листи до Керн, на нижніх - листи до Олексія Вульфу й іншим адресатам. Пояснення даються автором із двох сторін. З однієї з них, любовне поводження в пушкінський час було сильно стилізоване: «Це була обов'язкова по життєвому ритуалі закоханість із виконанням обряду визнань, листів та ін. Все це мало вироблені форми "науки страсті ніжної" і, як правило, відстояло досить далеко від справжньої пристрасті. Пушкіна віддав ранню й рясну данину цього життя серця, що значною мірою була ритуализованной грою» (с. 104). В 1825 р. Пушкіну ще не вдавалося позбутися від літературності вираження свого почуття до жінки. Це прийшло пізніше. З іншого боку, через ритуализованние формули й стилістичні штампи любовної гри пробивало дорогу справжнє різноманіття живої натури поета. «Пушкінська особистість настільки багата, що переживання її не можуть виразитися тільки в якій-небудь одній стилістичній-жанрово-стилістичній площині. Він одночасно живе не однієї, а багатьма життями» (с. 131). Усе, що він говорить або пише об Керн, від піднесений^-піднесеного-ідеально-піднесеного до прозаїчний^-прозаїчного-прозаїчний-форсовано-прозаїчного, - «все верно й все виражає щирі почуття Пушкіна» (с. 131). Таке їхнє багатство й воля, на думку Лотмана, залежать від досвіду поетичної роботи, де вибір одного варіанта не відкидає інших можливостей і кожна з них завжди готова здійснитися. «Пушкін не міг примиритися ні з якою несвободою й переносив у реальність волю поезії, її здатність, реалізуючись, зберігати багатогранність» (с. 131).

Незмінне прагнення Пушкіна жити «вільним, розкутим життям, що йде за законами мистецтва» (с. 131), пояснює одну із самих важких проблем його біографії - відносини з декабристами. Як відомо, Пушкін ніколи не був прийнятий у члени таємного політичного суспільства, за винятком досить периферійних кружків. По Ю.М. Лотману, і тут справа полягає в тім, що Пушкін у його «органічному життєлюбстві», де «неможливо відокремити риси особистого темпераменту від теоретичної позиції» (с. 43), зовсім не вписувався в рамки конспіративної організації, незважаючи навіть на те, що діапазон поводження типового декабриста був досить розгонистий. Вождів дворянської революційності у випадку з поетом «...ставило в тупик багатство й розмаїтість його особистості. Суворі політичні наставники Пушкіна почували, що не можуть керувати його поводженням, що від нього можна чекати несподіваного» (с. 92). Із приводу цієї точної формули не можна не згадати чудового вірша Д. Самойлова «Пестель, поет і Ганна», яким, можливо, був захоплений і біограф

Коротше кажучи, багатогранність поетичної особистості Пушкіна, а не прагнення пощадити талант поета або обережність декабристів у спілкуванні із засланим, - от найглибша основа політичної недовіри на його рахунок, що підкреслив «вузькість декабристів у їхньому підході до мистецтва й людей мистецтва» (с. 91). Адже навіть ще в Ліцеї, коли його друзі Пущин, Дельвиг, Кюхельбекер і Вольховский вступили в «Священну артіль», «Пушкін запрошення брати участь не одержав. Більше того, друзі сховали від нього своя участь» (с. 20). Видимо, уже в ранній юності «особи незагальне вираженье», космически-битийственная перевантаженість були занадто помітні. Що ж, доля поета інша!

Если домашнее задание на тему: » Виклад по книзі Ю. М. Лотмана «Олександр Сергійович Пушкін: Біографія письменника» оказалось вам полезным, то мы будем вам признательны, если вы разместите ссылку на эту сообщение у себя на страничке в вашей социальной сети.